Розділ 8. Примара

Олександр Хмельницький

серпень 1999 рік

За багато років до цього одна стара відьма, сказала мені одну дивну річ. Тоді я не зрозумів, про що вона, поки не подорослішав.

– Від долі не втекти, скільки б ти не ховався, милий. Усе буде так, як має бути, ти не зможеш цього змінити, – вона налила зі старого самовара чаю в горнятко й підсунула моїй шкідливій Герді. Дрібна злилася: поки бігала за мною, знову впала й розбила собі коліно і лікоть. Образилась на мене до сліз. І до чого тут був я? Вона сама винна, ніхто не змушував її за мною ганятися.

– Вас це теж стосується, – стара бабця подивилася на батьків хлопчика і дівчинки, – вам не сховати дітей від їхньої долі.

Після цих слів мати дівчинки голосно заплакала, закривши обличчя руками.

– Як же так...

– Мамо! – дівчинка підбігла до неї й обійняла. – Не плач.

– Невже не можна нічого не зробити? – запитав її чоловік, важко зітхаючи.

– Про що вони говорять? – трохи розгублено перепитала тітка в дядька, але той шикнув на неї.

Відьма подивилася на матір, що ридала, і дівчинку, яка її втішала. Хлопчик спав на єдиному цілому в будинку ліжку. Чому ми залишилися в будинку, а не поїхали, я так і не зрозумів. Та сім'я не поїхала, тому що запізнилася на потяг, але у нас-то машина є, а ми все ще тут. Мені здавалося ясним те, що бабка нічим мені не допоможе.

– Є один спосіб, але він важкий і дуже небезпечний, ви готові на це? – таємниче запропонувала стара.

Жінка, яка до цього сиділа на ліжку, різко встала і навіть плакати перестала. Дівчинка повисла на ній, злегка налякана.

– Так, ми на все готові, аби наші діти були нормальними! – вона сказала це палко і якось навіть фанатично, що я трохи злякався.

Бабуся зітхнула і повернулася до неї, підкликала жестом дівчинку, та не хотіла відходити від матері. Ось тільки мати явно не поділяла її бажання, підштовхнула малу до відьми. Дівчинка ступила кілька кроків і зупинилася поруч зі мною, за крок від цієї підозрілої бабусі.

– Дитя, а що ти скажеш мені? Ти хвора? – вона схопила її за підборіддя, змусивши дивитися в очі й чомусь тремтіти всім тілом. Страх і жах відбилися на її обличчі, але ніхто навіть не спробував захистити цю малу, точно не помічаючи, що по її щоках струмками стікають сльози. Усім начебто було байдуже, немов ця відьма і їх зачарувала.

– Досить! – встав, збиваючи руку малої у цієї страшної бабці й загороджуючи від неї дівчисько. – Що не бачите – їй страшно?!

Бабця поблажливо посміхнулася на мої слова.

– Це доля, синочок. Це просто доля. Згадай мої слова, коли вона наступного разу зведе вас разом, – вона поклала руку мені на волосся, але я вирвався, відсахнувшись.

– Випий чаю, – вона кивнула в бік столу і повернулася до дядька. – Ходімо, тепер ваша черга.

Вони з дядьком зайшли в ту трохи моторошну кімнатку і про щось розмовляли, поки ми все ще сиділи за столом. Дівчинка відпила з чашки чай і раптом звалилася обличчям на стіл.

– Що відбувається? – вигукнув її батько, підхоплюючи на руки.

Здійнялася метушня, її батьки в паніці лаялися, тітка давала недоречні поради, а я рахував. Рахував звуки биття її серця і з подивом розумів, що вони мене заспокоюють. Це рівне биття, ритмічне і чомусь таке гучне для мене на тлі інших.

– Усе з дівчинкою нормально, вона всього лише спить, – промовила бабця, увійшовши назад у кімнату.

– То що з нею сталося? Чому вона заснула так раптово?

– Цей чай їй допоможе забути все погане і міцно заснути. Не варто турбувати сон дитини, ви так не думаєте? – дівчинку поклали поруч із братом на ліжко, мене ж ця відьма поманила до себе.

У тій маленькій кімнаті було якось моторошно, навіть поруч із дядьком. Щойно двері зачинилися, я відчув щось дивне, наче все хороше з мого життя зникло, наче світ згас, а те єдине, що робило мене живим, залишилося там, за дверима. Навіть дихати стало важко, наче груди придавило щось важке. Мені довелося судомно вдихнути та спертися на стінку однією рукою.

– Усе відбувається так швидко, – пробурмотіла бабця і провела рукою по моєму волоссю знов, так що тілом пройшли мурашки, а звір усередині злісно заричав. Але при всьому цьому мені майже відразу стало легше дихати.

– Що це було? – запитав захриплим голосом і сів на підлогу.

– Олександре, ти як? Тобі погано? – дядько нахилився до мене і поклав руку мені на плече.

– Твоя хвороба прогресує, хлопчику, і боюся, для тебе вона не виліковна, – із сумом озвучує вирок жінка, але я не вірю їй.

– Про, що ви? Він же заговорив, усе добре! Яка ще хвороба? – дядько посміхнувся, але якось не по-справжньому, брехливо.

– Ви ж відчуваєте це, чи не так? – у її голосі іронія, вона знущається з нього. – Щоразу, коли ви дивитеся на нього, бачите те, що всередині цього хлопчика, це у вас в крові.

– Про, що ви говорите? – дядько все ще посміхався, але руку від мене прибрав, бо зустрівся зі мною поглядом.

– Ви ж відчували, наскільки сильно він змінився, чи не так? – вона все ще продовжувала знущатися і казала дядькові про те, що він знати не повинен. – Після того, що насправді сталося тієї ночі.