Розділ 6. Біле Ікло

Дарина Люта,

осінь 2012 року.

– Вони пішли? – запитую тихо у старої, діставшись до будинку.

Бабуся сидить у кріслі й дивиться у вікно, в якому нічого не можна розгледіти крізь зливу. Поки я дотягнула пакет із м'ясом і кістками, зовсім намокла. Джинси стали такими важкими через бруд, що прилип на них після моїх дурних «хованок». Ніхто на мене не дивився, це все мені здалось. Стара мені не відповідала, тому я залишила пакет біля порога і пішла до відкритих дверей у кімнату, де раніше був брат. Зазирнувши в неї, жахнулася: всі стіни в довгих подряпинах, так що видно щілини в цеглинах, заляпані бурими плямами крові. Всюди пір'я з розірваної подушки та клаптики чогось іще, схожого на шмат шерсті. Тумбочка розбита на друзки, від ліжка залишилися тільки поручні, звалені біля стіни, а на підлозі валяється місцями вцілілий матрац зі шматками вати. Мені не вистачило духу навіть увійти туди, навіть дивитися біло страшно.

Що ж це таке кається? Невже той вовк справді був моїм братом? Я вмовляла себе, що це не так, тисячу раз за ці дні, та все марно. Єдиний, хто може мені відповісти, що саме сталось з моїм братом – бабця, але й та наче з глузду з'їхала. Сидить і дивиться в одну точку щось нерозбірливо шепчучи. Вона нагадала таким своїм станом маму, тому я не розгубилася, стараючись привернути її увагу.

– Де Іван? – запитую в неї, нехай і здогадуюся щодо відповіді.

– Хіба ти все сама не бачила? – усміхнулася бабця.

Посмішка в неї така страшна, підступна й холодна, як у Баби Яги з дитячої казки. Знати б мені, що це все означає? Мій брат перевертень - маячня якась?! Той четвертий вовк - Іван? Ні, не хочу вірити в цю маячню, навіть якщо все бачила власними очима. Вона щось казала про вовче прокляття, але я не думала, що ті слова були буквальними. Що ж це за прокляття таке? Чому саме мій брат? Він увесь час сидить у ноутбуці й нікого не чіпає. То за що йому це все?!

– Сядь, – наказала бабця, посадивши мене на лавку, і сіла поруч зі мною. – Дитинко моя, у цьому світі все влаштовано не так, як здається. Деякі речі не можна змінити, можна лише змиритися з ними.

– Що значить, змиритися?! – спробувала встати, але мене посадили назад.

– Дитинко, не все в житті залежить від нас. Вовче прокляття – це не хвороба, хоч вона і вбиває. Більшість вважає його нагородою – ти стаєш сильнішим, стійкішим, витривалішим, але, щоб це сталося, потрібно спочатку пережити перехід.

– Перехід? – згадала її дивну фразу, хоча в голові все лунало слово «вбиває».

– Не перебивай мене! – розлютилася бабця, і я отримала ляпас по лобі.

Боляче ж! Ось удар у неї що треба, при тому, що на вигляд – старезна, підозріла бабця. Навіть іскри з очей посипалися від болю. Дідько!

– Слухай старших! – ще один удар по моєму бідному лобі. – Так от, далеко не всі переживають перехід. Для цього потрібно багато сил: як фізичних, так і емоційних. Перевертнів у світі залишилося зовсім небагато, а вовки, як усі знають, живуть зграями. Тому вони й прийшли прийняти його до зграї, забрати з собою.

– Так, що то було коли той білий вовк напав на Івана? Навіщо він це зробив? – нічого не розуміючи, пробурмотіла, злякавшись за нього.

Мені не віриться, що це все правда. Наче живу останні дні в якомусь сюрі, і тільки но відбувся його апогей. Я спантеличена, це все здається дурним й дивним сном, від якого не можу прокинутись.

– Так, тоді вони мірялися силами, щоб прийняти його в зграю, – монотонно відповідала бабця, хоча їй явно не хотілось це робити. — Так у них пройнято, він мав…

– А чому саме білий напав? – згадала я про самого страшного з інших, тепер мені здавалось, що він й правда мене бачив під кущем. – Їх же троє там було.

– Не перебивай мене, кажу! – ще один ляпас по лобі заслужила від бабці.

Чортова стара! Зашипіла від болю, розтираючи бідного лоба. Навіть моя рідна бабця руки так не розпускала. Подивилася на неї зло, не дивно, що з нею ніхто не живе.

– Погляд у тебе недобрий, вовчий, – прокоментувала бабця, це явно не було компліментом в мою сторону. – Білий – їх альфа, ватажок зграї. Він має бути сильнішим за всіх, інакше ніхто не буде його слухатися.

– По-моєму, це не чесно! Іван ледве на ногах стояв, а він накинувся на нього без попередження, та ще й не один! – заперечила, все згадуючи того здорового вовка.

Нечесно це все, не можна так чинити, особливо з моїм братом. На душі важко, я просто не можу змиритися з тим, що відбувається. І мій бідний брат пішов з тими, хто накинувся на нього усією зграєю. Що вони там з ним зроблять, навіщо він їм?

– Знову ти! – обурилася бабця.

Ухилилася від її руки й встала з лавки на ватних ногах. Погляд все вертається до відкритих дверей, я наче чіпляюсь за них поглядом, в надії, що брат от-от вийде з кімнати й скаже, що це все було розіграшем. Я знаю, що цього не станеться, але все одно намагаюсь заспокоїти себе цією примарною надією.

– Я не розумію, чому це сталось з моїм братом? Як це прокляття взагалі передається? Його хтось покусав, чи що? Як це виправити?

Мені тяжко стояти на місці, тому переступаю з ноги на ногу, відвернувшись від дверей у понівечену кімнату. Ледве встигаю помітити дивну посмішку на обличчі бабусі, як та зникає. Залишається тільки розумний погляд, наче вона знає все на світі, а я лиш безголове дитя.