Розділ 3. Кай и Герда

Олександр Хмельницький

серпень 1999 рік

Темно, скоро сонце сховаєтеся за горизонтом і у лісі стане ще темніше й страшніше, але не мені. Я боюсь тільки себе самого, але маленька дівчинка, що заблудилась у цьому лісі, точно буде тремтіти від страху. Птахи тривожно перелітають з гілки на гілку, десь зовсім поруч зі мною притаївся заєць, а під тим великим деревом живе сім’я їжаків. Звідки я знаю? Відчуваю їх запах, чую шурхіт трави під їх малими лапками та те як перелякано б’ються їх маленькі серця. Звичайно це ненормально, я і сам ненормальний, але зараз це немає значення. Якщо такий ненормальний як я може знайти дівчинку раніше чим її страшний батько то нехай, я буду таким. Всі ці звуки, що лунають наче від усюди збивають зі шляху. Закриваю очі, у лісі повно запахів, вітру тяжко їх переносити пробираючись через густі зарості кущів і повалені дерева. Впізнати серед всіх тих запахів її тяжко, я і не принюхувався, не запам’ятав її запаху. В напівтемряві лісу слідів не видно, особливо слідів маленької дівчинки, так що і зір мій ні на що не годний. І як мені її найти?

Я злюсь на себе, на свою безпорадність – це погано і дуже небезпечно. Усі останні місяці я робив все, тільки б не відчувати нічого: ні хорошого, ні поганого. Мої емоції небезпечні, вони випускають звіра всередині мене й у клітці опиняюсь уже я. Безправний спостерігач жахіть, що коїть хтось, хто уже не я, але є частиною мене, моєю кліткою.

Заходжу далі в ліс, в саму хащу, де вже майже темно, та це не дуже помагає, тому вирішую найти не дівчинку, а її рідних. Один із них зліва, відходить від мене, направляєтеся теж в лісну хащу. Ще два справа, їх запахи подібні, як буває у кровних родичів, та ні один із них не пахне схоже з тим, що зліва. Серед тих двох один запах якийсь дивний, наче від людини пахне звіром. Точно пахне, і судячи по трішки грубому запаху, слабко вираженому, як буває у дітей, а не дорослих, звіром пахне той наглий хлопець. Ось чому він так просто дивився мені в очі? Чому він так дивно пахне? Він такий же, як я? Хоча зараз це неважливо. Важливо те, що я не знаю, який мені тоді шукати запах: як у хлопчика, чи одно із дорослих? Вони всі різні, це все одно, що шукати голку в стозі сіна. Чим далі заходжу в ліс, тим більше запахів, тим більше я плутаюсь, тим більше злюсь. І як мені її найти? Дідько!

Чоловік зліва, він уже далеко, теж зайшов в хащу. Жінка і хлопчик недалеко, у ліс далі не заходять, обходять ліс по краю, їх крики ледве приносить вітер. Що ж мені робити? Навіщо вона забігла так далеко? Невже не розуміла, що це небезпечно? Хотіла втекти? Ні, вона надто мала, щоб щось розуміти. Дурна маленька дівчинка серед лісу повного страшних звірів, найстрашніший з котрих я. Запахи й звуки не помагають, вони тільки відвертають увагу. Зриваюсь з місця і біжу, надіючись на те, що десь там вона теж кричить, і я почую її першим. От тільки, що я буду робити потім? Хоча зараз це неважливо, головне знайти її. Уже зовсім стемніло, і я чую рик, десь зовсім поруч. Наче вовк, точніше вовки, їх багато. А ще я чую тихий плач і одразу біжу в його напрямку. В ніс ударяє її запах, дивний, не схожий на запах її брата, але теж подібний на запах звіря. Різко зупиняюся і роблю декілька кроків в сторону густих кущів, а там за ними зразу угадую яскравий оранжевий светр. Вона стоїть серед поляни й тихо плаче, закривши лице руками. Слабка жертва, зграя вовків загнала її сюди та наступає під звук вовчого виття. Їх страшні очі світяться в темноті, великі, більші за собак вдвічі, вони обходять свою жертву беручи її в кільце. Мені навіть здається, що я відчуваю їх голод і її страх, що так і витає в повітрі. До неї лишається лише пару кроків, коли під моєю ногою голосно ламається гілка. Цей звук розриває ліс, наче постріл з рушниці. Вовки й дівчинка повертаються на звук і помічають мене.

– БІЖИ! – кричить дівчинка, хоча це я маю їй кричати. Декілька вовків стрибають на неї із-за спини, намагаючись повалити на землю, інші ж біжать на мене, не бажаючи відпускати жертву, що прийшла сама до столу.

Все це відбувається всього за секунду, але таку довгу, ніби хтось зупинив час, щоб я зміг подумати. Навіщо вона закричала? Намагалась мене спасти, чи так хотіла перекинути вовків на мене? Хоча, яка різниця?! Навіть якщо захочу, не зможу її спасти. Зуби одного із вовків в метрі від її голови, я не встигну, просто не встигну щось зробити. Кинути її й втекти? Навіщо тоді я взагалі сюди помчався? Замість того, щоб думати й вирішувати, що робити далі, я роблю ривок до неї та вихвачую за виворіт светра із під самих зубів вовка. Як так встиг не розумію, та нема часу про це думати. Вовки збилися в купу і падають на землю, поки я тягну дівчинку за собою далі. Тяжко, вона не може так швидко бігти як я, до того ж налякана і плаче. Не люблю коли дівчата плачуть. Моя мама багато плакала, коли лишалась наодинці. Ніколи не знав, як її втішити, тому злився на власну нікчемність, злився кожен раз, коли вона плакала. От і зараз скиглення малої бісить, те що приходиться її майже нести – бісить, вовки – бісять, її сльози – нестерпно бісять. Мене все бісить, а найбільше я злюсь за себе через цей дурний вчинок. Навіщо я взагалі подався у цей проклятий ліс?! І хоч я насправді знаю, гніватись від того менше не перестаю. Мій гнів відкриває клітку, майже відпускає чудовисько всередині неї. Ми з малою підбігаємо до підніжжя невеликого пагорба, нам не залізти на нього швидко, оббігати ще довше, не встигнемо. Все, що лишається надіятись на чудовисько всередині мене, інакше смерть.

Вовки заганяють нас, поки ми стоїмо налякані під пагорбом. Маленькі пухлі пальчики стискають мою руку, а її налякане серце б’ється так голосно, що заглушає все навколо. Вона стоїть рядом, не ховається за мене, а тримає міцно мою руку. Їй страшно, мені здається також. Вона ікає, поки вовки обходять нас зі всіх сторін, щоб в цей раз точно не втекли. На моїх руках появляються білі волоски, дихати тяжко, груди боляче розпирає. Моя клітка ламається і зовсім скоро чудовисько вирветься. Мій гнів і страх дають йому силу, визволяють із клітки. Що буде далі коли він вирветься? Вовків не стане? А що тоді буде з малою? Що, якщо чудовиську їх буде мало? Якщо він її не помилує, як моїх батьків? Я не можу контролювати його, тим паче бути впевненим хоч в чомусь.