Розділ 2. Не як всі

Дарина Люта

осінь 2012 року

Скільки себе пам’ятаю, я хотіла бути як всі. Хоч би в чомусь, хоч трошки, але нормальною. Те, що здається іншим звичайною річчю для мене розкіш, мрія якій ніколи не збутись. А мріяти я вмію, це єдине що тобі лишається, коли реальність ніяк не змінити. Мріяла я не сказати, щоб про унікальні речі: дружну смію, здорову маму, щоб після школи я змогла вступати в університет, там найти хорошого хлопця і вийти за нього заміж. Це ж не так багато, правда? Хтось мріє про багатства, красиву фігуру, чи шматок пластику останньої моделі, а я про те, що є у всіх нормальних людей, те що вони часом не цінують. Це така розкіш бути нормальною хоч в чомусь. Так, чому ж у мене нічного з цього не має, і не буде ніколи, як би я не старалась?

В школі мене обзивали плаксою, довести мене до сліз ніколи не було проблемою, так що не дивно, що і в той час я заливалась сльозами, сидячи прямо на сходах свого під’їзду. Сльози людей бісять, а отже і я їх бішу, тому плакати полюбляю на самоті. Сьогодні моє «горе» і причина для цих мокрих схлипів не така банальна як зазвичай – мене вигнали з роботи так й не заплативши за цілий місяць. Працювала я кухонним робочим в ресторані, після кулінарного училища, уже три місяці як. З моїм начальником у нас майже зразу не склалось. Віком, як мій батько, лисий і пузатий чоловік називав себе «кухонним маестро» і любив розпускати не тільки свій огидний язик лаючи всіх, а й руки. Він уперто вважав, що така товста і затюкана дівчина як я, якій тільки вісімнадцять стукнуло недавно, повинна щиро радіти його огидній увазі. Я мовчала, уникала цього придурка, як могла, тому що мені була потрібна ця робота, ці чортові гроші! Ненавиджу їх так же сильно, як і весь чоловічий рід, тому що коли вони так потрібні, їх завжди нема. Сьогодні в ресторані всі готувались до вечірки на вісімдесят осіб, так що і без приставань було дуже важко, але підігрітий алкоголем чоловік вирішив інакше. Він схопив мене за сідницю, а я з переляку вилила йому на штани кип’яток. Збоченець заволав, як ранений звір на весь ресторан, а потім набрехав, що я це спеціально і власник мене вигнав, не заплативши за останній місяць. Скаржитись і щось доказувати не було сенсу, власником була жінка цього старого збоченця. Добре хоч вона мене не побила, а то попередню жертву збоченця по лиці так ударила, що та упала без свідомості. Ця пекельна парочка як доказ, що в цьому нікчемному світі немає ніякої справедливості, що бісить мене до сліз.

Чорт з ними, краще подумаю, як мені тепер заплатити за комуналку? З такими темпами не тільки на ліки мамі не буде грошей, а й на їжу. В цю хвилину я уже стала винити себе в тому, що накоїла, а не самого збоченця і наче щоб привести мене до тями, подзвонила двоюрідна сестра Руслана.

- Ну, що ти там, як там? – одразу спитала вона, щоб я як зазвичай відповіла: нормально.

Моя сестра з тих людей, що люблять розказувати про себе, а не слухати про чужі турботи. Правда один раз я їй довірилися і потім дуже про це пожаліла. Її дзвінки не часта розкіш в моїй буденності, та коли сестрі треба виговоритись, вона дзвонить мені. Так ми розмовляємо годинами, вона розказує мені все що хоче, а я слухаю, все що я вмію – це слухати. От і зараз я прослухала всі її скарги на інститут, батьків, хлопців, після чого вона сказавши «чекай, зараз», як завжди відвернулась на щось і кидає трубку. Вона не передзвонить, так що я навіть не чекаю. Встаю з відсидженими ногами й тягнусь до своїх дверей. Сльози давно просохли, треба рухатись далі, тому що розраховувати нема на кого. Дверний дзвінок скрипить під моїм пальцем, я видихаю, морально готуючись до всього, що буде далі. Двері відкриваються мама в брудному старому халаті нервово тіпає головою у праву сторону.

– Даринко, ти чого так рано? – питає вона і потім додала продовжуючи кивати. – Іванко з тобою?

– А що цей телепень ще не прийшов? – зло питаю, знімаючи взуття. Дома пахне чимось горілим, мама знову щось готувала. Спасіть мене хтось, я не хочу їсти горіле! Але все одно прийдеться, не переводити ж продукти, на які й так нема грошей.

– Чому ти так про нього говориш? – зітхає мама топчучись на місці й не закриваючи вхідні двері. – Він же твій брат!

–  Краще б його цигани вкрали, –   бурчу собі під ніс, закриваючи перед нею двері, а то вона уже поривалася вийти на спільний коридор в пошуках улюбленого синочка.

– Може він ще на парах? – наче спитала мама, поки я в ванній набрала повні руки холодної води й сплеснула нею лице. В дзеркало спеціально не дивилась, ненавиджу своє зображення, вистачає і того, що я чула сьогодні від старого покидька.

–  Уже шоста година, а в нього тільки три пари сьогодні, – нагадую їй зло.

Я злюсь на Івана, мого старшого брата, за те що він може робити все що хоче і нічого йому за це не буде. Він вступив в університет на платне відділення, зовсім не вчиться, вештається де хоче, так що мама хвилюється і звичайно не думає де дістати гроші ні на їжу, ні на комуналку і тим більш на лікарство для мами. Може він і не помітив, що тато від нас пішов? Телепень.

- Тато дзвонив? – питаю уже сідаючи за стіл. Мама заставляє його своєю жахливою їжею, а в домі тим часом такий бардак, що навіть рука не підіймається щось прибирати, тому, що я як почну не зможу зупинитись, а я вже й так надто втомилась.

– Ні, він у відрядженні ще, та скоро приїде, – завірила мене мама, раз за разом то підносячи ложку до стола, то її забираючи, поки я сама не забрала в неї ложку і поставила на місце.

 Видихаю, стараючись не показувати, як зла. Якщо він і вернеться, то не до нас, а до своєї коханки, тієї старої хвойди, колишньої маминої подруги Емми. В гробу я бачила таких «подруг», що крутять шури-мури за спиною у хворої жінки, що нічого з цим зробити не може. Вона навіть не догадується, що в неї за подруга, але може то й добре.