Частина третя

I

Настала осінь. Холодна. Самотня. Жорстока осінь. Усе забирає. Усе! Увесь цвіт і зелень. Залишаючи лиш золоті копії. Наче вони їх замінять?! А після осені настане зловісна зима. І знову все повторюється. Лиш одне вже не зміниш ніколи.

Ти можеш усе забути, але не кохання. Воно завжди буде бурлити у твоєму серці. Мучитиме та душитиме, допоки не повернеш втрачане. Але як це важко!

Усе проти нього! Усе! Ніхто нічого не знає. Ніхто! Вона як була незнайомкою, так і залишилася нею. Незнайомкою, яка прийшла в його життя та змінила все назавжди. Ні згадки… Лиш теплі спогади. Її усмішка. Боже, яка ж вона прекрасна! А її очі. Її милі зелені, як смарагд, очі. Її маленькі ніжні уста. Боже, він провалився в них! Захлинувся в її океані душі. Такому глибокому та могутньому.

— Чому ти полишила мене? — картав сам себе Бішоп. — Чому ти зникла ось так. Безслідно й без жодних слів. Чому?

Він не раз сидів у барі, де працювала Еріка, розпитуючи її. Проте ніхто нічого не знав. Вона ніколи не дозволяла нікому наблизитися до її минулого. Прийшла незнайомкою, нею й пішла. Ні слова. Ніхто навіть імені її повного не знав. Хто вона?

— Бішопе, благаю не пий стільки.

— Ні. Я краще забудуся ніж буду себе їсти.

— Бішопе! — Еріка забрала в нього випивку.

— Досить хлопче, — Гек, який сидів поряд, похлопав хлопця по плечу. — Не варто піддаватися цим спокусам

— Не можу. Невже вона і спомин про себе не залишила?

— Ох, хлопче. — зітхнув чоловік і опустив очі. Він боровся з відчуттям провини. — Лиш спогади про час проведений разом… Ніколи не заходила розмова про її минуле.

Бішоп знову взяв кухоль і спорожнив його за хвилину. Його очі були шаленими. Хто б побачив уперше, подумав, що це маніяк якийсь. Зарослий, неголений, занедбаний. Йому пропала охота до його звичного життя. Важко навіть дивитися на нього.

— Пам’ятаю, як ми вперше зустрілися. — мимоволі почав розказувати Гек. — Вона була такою невинною. Її вбрання не говорило, що за мить ця дівчина врятує нас від великої біди. Я й подумати не міг, що Еля настільки зрідниться з усіма нами.

— Зріднилася. Але як була незнайомкою, так і залишилася нею.

— Це її право, Бішопе. Видно на це була причина.

Двоє знову замовчали. Вони згадували пригоди, пов’язані з нею. Ця дівчина була чудом для них. Красива, розумна, хоробра. Їй не було рівних.

— Знаєш, — втрутилася Еріка, згадавши, — у моїй кімнаті можуть бути її речі. Іди провір.

— Гаразд. — зневажливо погодився той. Його надія згасала за лічені хвилини.

Він поволік своє тіло доверху. Відчинивши двері кімнати, той відчув її запах. Прекрасний аромат троянд… Бішоп обміряв очима все приміщення. Його увагу привернув рюкзак. На ньому був її браслет. Вона мала його в той день, коли вони планували похід на перевертнів. Хлопець відразу почав ритися в рюкзаку. Там був її одяг, що так пахнув її трояндами, книги, яка та перегортала щодня. Ох ці болючі спогади!..

Коли Бішоп брав одну з книжок, з неї випала світлина. На ній була Еля.

— Яка ж вона гарна! — Бішоп усміхнувся та почав її розглядати.

Це була Еля, одягнута в прекрасну розкішну сукню. Вона усміхалася, як завжди… Проте ні. Тут вона була дійсно щаслива. Її очі світилися. Бішоп придивився. У низу світлини був підпис: «Миттець».

— Це, напевне, художник. Слід його знайти.

Бішоп піднявся та швидко збіг донизу. Нарешті хоча б щось! У нього знову появилася надія.

— Еріко, ти не знаєш про це нічого.

— Я бачила якось цей портрет, — Еріка розглянула портрет знову. — Було раз, речі її перебирала. А вона вирвала в мене його з рук і попросила більше не чіпати.

— Вона хоча б щось казала про цього художника?

— Та наче нічого. Хоча якось раз вона описувала якогось одного талановитого художника з Орлеана, що тепер оселився у Форготтені.

— Орлеана? Це надто дивний збіг обставин. Скажи, а вона не уточняла?

— Ні. Але мені здається, він у Лізіві живе тепер.

— Спасибі, Еріко! Я побіг..

Очі Бішопа світилися. Нарешті! Нарешті в нього з’явилася надія. Він летів до Лізіва. Здавалося, усе його життя залежало тільки від того міста.

***

От він і Лізів. А його величність уже потріпали… Колишні могутні будівлі тепер мають чимало пошкоджень. Вікна, двері, стіни, стелі — усе наполовину знищене… Пройшло вже достатньо часу, проте він досі не відновився.

Бішоп розгублено дивився на ці будівлі та шукав потрібну йому. Перехожі показали дорогу, і він пішов. Як загублене дитя шукає свій дім, так і хлопець відчайдушно біг до потрібного місця.

Двері відчинилися. На порозі стояв літній чоловік. Одіж у нього — зелений старий костюм та подерті мешти. Він мав старечі глибокі карі очі та мудрий пильний погляд. На обличчі безліч зморшок. Сиві брови. Такого ж кольору було й волосся. Губи сухі, потріскані.

— Ви Миттець? — Бішоп заледве промовив ці слова. Він сумнівався й ці думки з’їдали його.