Частина друга

I

Здається, буде дощ. Небо похмуре. Безліч сірих хмарів зібралося над землею. Вітер дув, гойдаючи гілля дерев. А звірі чомусь притихли. Щось таки має бути…

Проте путники не переймалися цим. Вони були зайняті. Двоє змагалися, чий сарказм кращий. То один зачепить другу або навпаки — і почалося. То так ні з того, ні із сього суперечка сама собою з’являється. Але наче й подружилися.

— І куди ми йдемо? — поцікавився Бішоп.

— До моєї подруги, — відповіла Еля, простуючи довгою дорогою. Вони вже довгенько кудись ішли. — Ти вмієш пекти?

— Ні, — Бішоп знизав плечима й глянув на Картера: — А ти, друже? — на що той підняв одне вухо й задумливо подивився на хлопця.

— Ну тоді ти мені не пригодишся. А Картер і просто так може зі мною піти, — Еля погладила вовка й той почав радісно махати хвостиком.

— Невже ти — пекарка? — кепкував Бішоп.

— Нє.. А якщо б була, чого ти дивуєшся?

— Ти навряд чи щось путнє б спекла, — він знову показував свої малі ікла, посміхаючись.

— Краще помовчи.

— А то що? Відгантелеш, як бандитів?

— Це один із варіантів… - кепкувала дівчина. А потім раптом вона зупинилася й наче когось почала виглядала. - Глянь, якась полянка біжить!

До путників підбігла ельфійка та почала істерично щось пояснювати, проте ні слова не можна було зрозуміти. Вона лиш щось збуджено розказувала й намагалася завести їх кудись. Еля намагалася щось запитати, однак ельфійка не змогла ні на що відповісти. Тож дівчина просто пішла услід за полянкою. Бішоп із Картером — за нею.

Ті дедалі глибше заходили в ліс. Увесь час ельфійка щось намагалася пояснити, однак її страх не давав їй це зробити. Слова були нерозбірливі й змішані… Через деякий час полянка привела їх до якоїсь хижини, яку оточили зграя вовків. Звірі були надзвичайно агресивними. Їх, напевне, щось добряче налякало. Адже місцеві вовки зазвичай не нападають першими.

— Знову вовки? — поцікавився Бішоп.

— У цій місцевості їх безліч, — Еля лічила їх, готуючи до бою меч. — Давай, сміливцю покажи свою майстерність, а то я її не бачила.

— Залюбки! — той витяг свого меча. — Полянко, відійди вбік. Це наша з нею суперечка.

— Лиш обережно, там мій батько! — нарешті зрозуміло відповіла налякана до смерті ельфійка.

— Не переживай, усе буде добре, — заспокоїла її Еля.

Бішоп узяв на себе трьох вовків, а Еля — решту. Хлопець по черзі оглянув усіх, а ті — його. Потім один із вовків напав на нього — і мисливець пронизав його наскрізь. Таким же способом він справився з решту. Еля ж відійшла вбік та почала ухилятися від них. Опісля дівчина побігла вглиб лісу, вовки — за нею. Вона знала цей ліс як п’ять своїх пальців і тому змогла завести зграю в пастки. Перші два попалися в медвежі капкани, а інші - впали в яму, де Еля покінчила з ними. Після цього дівчина повернулася до хижини.

— Вроді всі. — Еля знову оглянула все довкола. — Де твій батько? — звернулася Еля до полянки.

— У хижині, — ельфійка заледви відповіла, її голос був тихим і хриплим. — Можете піти зі мною?

— Угу, — та кивнула. — Бішоп, буть тут.

Полянка повела дівчину всередину, де стікав кров’ю старий ельф. Еля підійшла до нього та оглянула рану. Вовки добряче потріпали його. У нього була розірвана гомілка. Рана сильно кровоточила. Дівчина скерувала ельфійку шукати потрібних трав по закуткам, а сама перев’язала рану, відірвавши кусок тканини, що лежала поруч. Полянка знайшла все — і вони почали варити зілля.

Бішоп увесь цей час стояв на дверях разом із Картером та потерав голову.

— Жити буде? — кепкував мисливець

— Не мішайся! — грізно відказала Еля та продовжила варити зілля.

— Не знав, що ти й на травах спеціалізуєшся!

— Ти взагалі не знаєш мене.

— Як сказати.

— Краще мовчи.

— Не хочу.

— Тоді йди з Картером дрів назбирай. Ельф, певне, ще довго пролежить. А я його не покину, поки не встане, — її вже дратував Бішоп.

— Угу, — сухо промовив той і пішов углиб лісу.

Еля ж продовжила варити зілля, додаючи туди різні цілющі трави. Поки та готувала ліки, ельфійка й досі не знаходила собі місця. Вона ходила туди-сюди, пролітаючи перед очима дівчини. Врешті-решт Еля звернула на нею увагу:

— І як тебе звати?

— Я?.. Талі. А ви? — відповіла ельфійка.

— Еля. А цей пройдисвіт — Бішоп.

— А вовк поряд із ним.

— Ти про Картера?

— Угу. Він... Він не нападе?

— Ні. Ти не бійся. Картер набагато розумніший та добріший, ніж Бішоп.

— Як скажете… Я з батьком одна тут живу, — полянка нарешті всілася на лаву поряд старого ельфа, який мовчки розглядав свою рятівницю. Полянка почала розказувати, роблячи невелику паузу між словами. Вона досі трусилася. — Найближче село далеченько звідси. Вовків у нас тут багато. Однак вони зазвичай не нападають. Але от сьогодні до нас... завітали.