Частина перша

До Річмісу йшла дівчина. Дивлячись на неї, здавалося, що та дворянського роду, бо мала красиву пишну оксамитову сукню та вишукані прикраси. Напевне, не одна б панянка позаздрила їй, адже вбрання було доволі симпатичне. Та й зачіска приваблива: золотисті волосинки панночки сплетені в риб’ячий хвіст. Очі підведені чорним, що пасувало її зеленим зіницям. Губки мала ніжно-рожеві, а шкіру - бліду. Руки були ніжними, акуратними, проте з непомітними мозолями та численними дрібними ранами.. Вона крокувала не надто швидко: спішити нікуди. Ішла такою собі впевненою ходою.

Та простувала до міста, яке розмістилося обабіч однієї річки. Воно було невеличким, але доволі знаним. Подорожні не могли його оминути й часто навідувалися до тутешньої таверни. Адже Річміс, як кажуть, лежить на перетині всіх дрібних стежок.

Дівчина також завітала до цього містечка. Вона знала всіх тут, тому її зустрічали, махаючи доброзичливо рукою. Дівчина пройшла небагато. Її дорога була до таверни. Вона хотіла відпочити з дороги. Її втомлені ноги бажали хоча б на трохи відірватися від землі, а зморене тіло — вмоститися на м’якому ліжку.

Вона наблизилися до порогу таверни. У дверях будівлі стояв якийсь чоловік. Він був одягнений як мисливець: шкіряна довга безрукавка, брунатні штани. На ремені звисали меч і кинджал. Ззаді, на спині, той мав лук і стріли. Зовнішність його доволі непогана, незважаючи на погрозливий погляд. Сірі очі, золотисті брови та коротке розкидане пшеничне волосся. Малі й не дуже широкі губи. Шкіра засмагла, щоки з легким рум’янцем. Проте погляд — хижий, видно його недовіру до людей.

Дівчина намагалася ввійти, однак незнайомець не поступався. Вона очима показала йому, щоб він відійшов, проте хлопець вперто стояв далі. Дівчина зустрілися з ним поглядом. Він так вороже дивився на неї, неначе вона йому була винна. Дівчина зітхнула й зміряла його очима.

— Можете відійти? — попрохала дівчина, на що незнайомець відповів лиш грізним поглядом. Тож вона повторила прохання. - Відійдіть, будь ласка.

— Не хочу! — чомусь заперечив той. Він був розлючений. Його брови насупилися й очі грізно розглядали дівчину.

— Відійдіть, будь ласка, — ще раз попрохала дівчина, наполягаючи на своєму. Її очі розглядали незнайомця, намагаючись впізнати його.

— А то що? Своїми війками покліпаємо, панночко? — незнайомець і не думав відступати від дверей.

— Припиніть це негайно! — тепер розлютилася й дівчина. Вона рукою намагалася його відопхати, однак той був сильним і не поступався.

— А що? Не подобається? — той надокучливо не відходив, вдаючи дурнуватий тон голосу.

— Гаразд! Сидіть хоч до опівночі! — розлючена дівчина сплеснула руками й зміряла незнайомця очима.

Вона відійшла в бік. Опісля одним швидким рухом зняла сукню, під якою мала сірі штани та тонку лляну білу блузку. Незнайомець пильно дивився на неї. Очима проводив по її хорошій фігурі. А та, знявши сукню, помітила його погляд і ще більш розлючено вигукнула:

— Чого очі витріщив?

— Мой, дуже треба! — той відвів очі й склав руки.

— От і обернися! — та, склавши сукню, заховала її в рюкзак, який весь цей час був у руках. 

Через мить до дівчини наблизився якийсь чоловік. Він насвистував веселу мелодію й ласкаво усміхався. Чоловік, певне, знав її, бо, як тільки побачив, очі сповнилися радістю й привітністю. Це був корчмар. Він підійшов до дівчини і допоміг їй з сумкою. 

- Привіт, дівчино! Ти вже прийшла?

— Ходоре! - вона помітила його, тільки тоді, коли той брав її рюкзак. - Нарешті. Скажи, чого той телепень на вході маячить?

— Та не зважай. То Бішоп, — корчмар зневажливо махнув рукою, глянувши на нього. — Він просто не має, чим зайнятися, бо вовка втратив свого… Здається, бандити забрали. От сам допомоги не попросить, а від чужої відмовляється. І не годен ніяк із ними впоратися…

— Куди бандити його вовка забрали?

— До печери Гучне Ехо, - той зневажливо знизав плечима.

— Ясно… — та ще раз зміряла очима незнайомця. — Ходоре, будь добрий, постав мої речі в кімнату, а я потім підійду, — та відпустила корчмаря і пробурмотіла собі під ніс: — Ох! Я думала, хоч сьогодні відпочину.

Дівчина підійшла до незнайомця знову. Він і досі дивився на неї звисока:

— Підімо, твого вовка визволимо! — скерувала дівчина, махнувши головою в бік дороги.

— Що? Нащо тобі це? — у хлопця вираз обличчя став ще й здивованим.

— Робити нічого, — та закотила очі. — Ходи, поки не передумала!

— Мені не потрібна допомога якоїсь панночки!

— По-перше, я не панночка, а Еля, по-друге, заткайся, а то бандити медом здадуться, — та пригрозила поглядом і пішла в напрямку до печери.

І він мовчки пішов за нею вслід. Тепер хлопець, здається, по-іншому став її розглядати, але, коли бачив грізні очі дівчини, відвертав погляд…

Печера була близько, тому ті прийшли швидко. Наближаючись до неї, вони почали йти навприсядки, щоб не сполохати бандитів. По приходу сховалися за кущами, оглядаючи вхід.

— І що будемо робити, панночко? — прискіпливо поцікавився хлопець.

— Тс-с, — та пригрозила пальцем.

Еля розглядала вхід, навколо якого було зо три бандити. Вони охороняли печеру й були непогано озброєні. Тож так легко з ними не справишся. Поряд стояли три клітки з вовками. Вони скамліли й просилися на волю, грізно поглядаючи на бандитів. Серед них потрібного вовка не було.