Розділ 25 «Нове світло»

Дім нарешті огорнув нас тихою затишною атмосферою, такою далекою від жорстоких боїв і небезпек.

Я сиділа біля вікна, обережно тримаючи плече, що ще боліло від поранення. Сонячне світло м’яко проникало крізь штори, наповнюючи кімнату теплом.

Емі лежала на дивані, ще слабка, але вже поступово поверталася до життя після пережитого страху і полону.

Ми відчували, як поступово наші сили поверталися, як дихання ставало спокійнішим, а серце – більш вільним.

Попри все, що сталося, ми знали: найтемніші ночі минули, попереду – новий день і нові надії.
У тихому світанковому світлі кімнати, я і Емі сиділи поруч на старому дивані, навколо панувала легка тиша, що мовчки підкреслювала всю глибину наших думок.

Емі обережно поглянула на мене, в її очах читалася суміш тривоги і пошуку підтримки.

— Олівіє… — почала вона тихо, — ти досі думаєш про маму?

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як важкість втрати стискає грудну клітку.

— Постійно, — відповіла вона повільно, — кожного разу, коли тихо, кожного разу, коли дивлюсь на тебе… Вона була нашою опорою, нашим світлом. І зараз, коли її немає, я відчуваю, що мусю бути опорою для тебе і для зграї.

Емі заплакала, обіймаючи мене за руку.

— Я так боюся втратити Кая, — зізналася, — він тепер такий чужий. Він майже не говорить зі мною, і я бачу, як він дивиться на тебе… як на ту, хто зайняла його місце.

Я опустила погляд, біль стискала серце.

— Між нами зараз стільки нерозуміння, — промовила вона, — Кай бореться зі своїми почуттями, зі своїм гнівом і розчаруванням. Він не хоче бути слабким, але я бачу, як йому важко.

— І що ти робиш? — спитала Емі.

— Я намагаюсь бути поруч, — сказала я, — навіть якщо він відштовхує мене, я не відступлю. Бо ми — зграя. І в зграї підтримують одне одного, навіть у найтемніші часи.

Емі посміхнулася крізь сльози.

— Ти дуже сильна, Олівіє. Я хочу бути такою, як ти.

Я ніжно погладила сестру по волоссю.

— Ми разом, — сказала вона, — і це наша сила.

В кімнаті знову запанувала тиша, але тепер вона була наповнена надією.

Я сиділа в вітальні на дивані, поглядаючи в вікно, втупившись у далекі обрії лісу, коли почувся тихий стукіт у двері.
Я обернулася і побачила Кая — його погляд був сумний, але рішучий.

Він зайшов до кімнати, зупинився біля неї і тихо сказав:

— Олівія, мені потрібно з тобою поговорити… Я розійшовся з Дейзі.

Я дивилася на нього, не одразу повіривши.

— Ти… серйозно? — запитала вона, її голос тремтів.

— Так. Я зрозумів, що все, що сталося, віддалило нас… і що я не можу бути з кимось, коли моє серце думає про тебе.

Я відчула, як серце стискається від несподіваної надії і водночас страху.

— Кай… я боялася, що ти ніколи не скажеш цього.

Він зробив крок ближче, опустивши погляд.

— Я теж боявся… Але тепер хочу бути чесним з тобою і з собою. Ми пройшли через стільки болю, але я не хочу втратити те, що між нами було.

Я підняла руку і доторкнулася до його обличчя.

— Я теж хочу бути з тобою, — тихо промовила я, — але нам потрібно багато що виправити.

Кай усміхнувся крізь сум.

— Я готовий боротися за нас.

Ми стояли близько, відчуваючи тепло одне одного, наче починаючи нову сторінку свого життя.

Світло першого сонця ніжно розливалося над лісом, заливаючи зелені крони дерев золотистим сяйвом.
Вогнище на галявині, де збиралася зграя, майже згасло, але вогонь у серцях вовків палахкотів яскравіше, ніж будь-коли.

Я стояла на чолі зграї — сильна, мудра, та водночас сповнена ніжності. Після всіх втрат і боїв я нарешті відчула, що це мій дім і моя родина.

Кай був поруч, вже не просто як альфа, а як рівний партнер, людина, з якою я розділяла кожен подих і кожну битву. Наша любов витримала випробування вогнем і кров’ю, стала міцнішою.