Розділ 23 «Сліди в темряві»

Зграя прийняла мене. Їхні голоси, їхні погляди, їхня довіра — усе було моїм.

Я вела, і вони йшли за мною. Я говорила — і вони слухали.

Але саме того, кого я хотіла чути найбільше, — не було.

Кай мовчав.

Він зник не фізично, а з мого простору.

Був поруч зі зграєю, з Дейзі, з усім світом — але не зі мною.

Щодня я чекала: може сьогодні він заговорить…

Може підійде, скаже щось…

Але день минав — і тиша ставала гучнішою.

Я бачила його поруч із Дейзі. Вони говорили пошепки, іноді сміялися.

І хоч його усмішка була рідкою, вона була — не для мене.

Я залишалась сильною. Альфою.

Перед зграєю — непохитна, вольова, рішуча.

Але вночі…

У тиші, що огортала мій дім, я сиділа біля вікна і дивилась на ліс.

І питала себе: чи втрачаю я його?

Я не просила слави. Не хотіла бути замість нього. Я просто рятувала всіх нас…

А тепер він ніби карає мене мовчанням.

Між нами розрослася порожнеча.

Не сварка, не зрада — а мовчазна стіна з незаданих питань і невисловлених почуттів.

І найболючіше було одне:

Я не знала, чи він віддалився, бо я стала альфою…

…чи тому, що обрав її.

Я сиділа на дерев’яній лавці біля схилу, де ліс стикався з простором. Вечір поступово закутував землю в темноту. Повітря було тихе — надто тихе.

Ніл підійшов обережно, тримаючи в руках два горнятка з чаєм. Простягнув мені одне мовчки.

— Дякую, — сказала я ледь чутно.

Ми  довго мовчали. Поруч зі своїм другом я завжди почувалася трохи безпечніше. З ним можна було мовчати — і це теж було діалогом.

Та сьогодні мовчання тиснуло на груди.

— Ніл… — почала я, не дивлячись на нього. — Чому він все ще з нею?

Ніл зробив ковток, потім зітхнув.

— Бо з Дейзі… просто. Вона — стабільність. Вона завжди була поруч, завжди зрозуміла, ніколи не кидала тінь сумніву.

Я гірко всміхнулася:

— А я — тінь сумніву?

— Ні, — відказав він м’яко. — Ти — буря. Нове. Непередбачуване. А Кай… після всього, що сталося, — він ще не повернув себе повністю. Йому страшно втратити контроль знову. І вона — дає відчуття контролю.

Я стисла чашку в руках, пальці побіліли.

— А я забрала в нього контроль.

Ніл поглянув на неї довго, серйозно.

— Десь глибоко… так. Він це не визнає, бо розуміє, що ти врятувала всіх нас. Але він все одно… ображений. Це людське. Навіть якщо він вовк.

Тиша повисла знову.

— Я не хотіла цього, — прошепотіла. — Я просто хотіла, щоб він вижив. Щоб зграя не впала.

Ніл поклав руку їй на плече.

— І ти зробила це. Без тебе ми б усі були мертвими або розкиданими. Але дай йому час, Олів. Він мусить сам пройти цю дорогу. Він сильний, але по-своєму вразливий. І він… тебе боїться.

Я глянула на нього здивовано:

— Боїться?

— Боїться того, що відчуває до тебе. Бо з тобою — все по-іншому. Глибше. Справжнє.

А справжнє — завжди лякає сильніше, ніж зручне.

Коли Ніл пішов, вечір вже остаточно перейшов у ніч.

Сидячи сама на лавці, я дивилася на небо, всіяне зірками, які здавалися чужими.

Ніби я більше не належала цьому світу. Ніби ніколи й не належала.

Слова Ніла звучали у голові, повторювались знову й знову:

Він боїться того, що відчуває до тебе…

Я стиснула щелепу, намагаючись утримати себе в купі.

Здавалось, ззовні я — незламна. Альфа. Лідер. Сильна.

А всередині — уламки.

Я не просила бути альфою. Я не просила любові.

Я просила — тільки не залишай мене мовчанням.

Я заплющила очі. Образ Кая переді мною — такий живий, такий близький і такий далекий.

Ти дивився на мене з повагою. Але не з теплом.

Не з тією м’якістю, що була колись. Що є в тебе, коли ти з нею…

Я не заздрила Дейзі. Але Дейзі мала те, що втратила я — присутність Кая.

Його тінь у щоденності. Його погляди, його слова. Його дотики.
 

Я воювала, коли ти лежав у тиші. Я боялась — щодня.

Боялась не зграї, не смерті.

Боялась, що ніколи більше не побачу, як ти дивишся на мене. Як колись. Як завжди…

З очей покотилась сльоза. Вперше за довгий час — без люті, без крику. Просто — сльоза.

І якщо ти більше не повернешся до мене — я витримаю.

Я ж альфа. Я ж сильна.

Але цього разу вона не відчула сили.

Тільки тишу, що болить. 

Шурхіт. Слабкий, майже непомітний.

Я різко розплющила очі. Серце одразу забило тривожний ритм.

Ніби щось у повітрі було не так.
Ранок тільки пробивався крізь вікно. Перші сірі промені ще не торкнулися підлоги, але в будинку вже щось порушило спокій.

Я піднялася з ліжка, напружено прислухаючись.

— Емі? — озвалася, як завжди. Голос звучав трохи хрипло, затиснутий ніччю.

Жодної відповіді.

— Емі, це ти щось знову впустила?

Тиша. Сильніша, ніж зазвичай. Не просто відсутність звуку — відсутність присутності.

Я швидко накинула кофту й вийшла з кімнати.

Кухня. Вітальня. Коридор.

Ні слідів, ні аромату її шампуню, ні розкиданих книг, які вона завжди залишала після себе.

Ні… нічого.

Я відчувала, як моє тіло стискається від холоду, що не мав нічого спільного з температурою повітря.

— Емі?.. — тепер мій голос зламався.

В кімнаті сестри — акуратно заправлене ліжко, її кофта, складена на стільці. І порожнеча.

Наче її тут не було зовсім.

Наче вона розчинилась.

— Ні, ні, ні…

Я впала на коліна, вчепившись в її ковдру.

Не знову. Не після всього. Не після того, як я втратила маму. Не Емі.

Погляд кинувся до столу — там лежав її телефон. Значить, вона не просто вийшла.

Я схопила його — екран був порожній. Останній дзвінок — вчора. До Ніла.

Раптом мене пройняло.

Це не випадково. Це не втеча.

Це — викрадення.

У грудях щось обірвалося.

Я стояла серед кімнати, стискаючи її телефон в руці, й відчувала, як мій пульс гупає в скронях, як кисень не доходить до легень, як під ногами починає хитатись підлога.