Розділ 21 «Шепіт бурі»

Я не спала.

Але вже не плакала.

Сльози — це розкіш.

А зараз — час для рішень.

Коли Ніл і Лекса постукали в двері, я вже була на ногах.

Порожня, але пряма.

Втомлена, але зібрана.

Жива - і з вогнем в очах.

Вони увійшли мовчки.

Емі сиділа в іншій кімнаті, щось малювала.

Я знала — їй потрібна тиша, а мені — дія.

— Як ти? — запитав Ніл.

Його голос був мʼякий, але в очах — справжнє занепокоєння.

Він бачив мене в усіх станах: зухвалу, мовчазну, розбиту. Але зараз… щось було інакше.

— Жива, — відповіла я. — І не маю наміру просто сидіти й чекати.

Він із Лексою перезирнулися. Вона кивнула мені.

— Що ти маєш на увазі?

Я сіла навпроти них, вперлась ліктями в стіл.

— Нам треба діяти.

Зграя… вона деморалізована. Кай — у комі. Альфа — без голосу. Мати — мертва.

А зрадник, який усе це запустив, — досі на волі.

— Дерик, — прошепотіла Лекса.

Я кивнула.

— Ми мусимо знайти його. Змусити говорити.

І покарати.

Ніл зітхнув.

— Я думав про це. Але зграя… вони бояться. І ще не відновились.

— Тому я й кажу — треба зібрати всіх. Усю зграю. Завтра. У старій лісовій хаті.

Без винятків.

— І що ти їм скажеш? — Лекса схилила голову.

Я глянула їй просто в очі.

— Що наша зграя ще жива. Що ми не падаєм.

Що ми — не просто сім’я. Ми — сила. І ми не дозволимо, щоб страх керував нами.

Що це не просто про помсту. Це про память. Про справедливість.

Ніл повільно посміхнувся. Його очі вперше за кілька днів спалахнули.

— Нарешті ти заговорила, як справжня вовчиця.

— Не просто вовчиця, — додала Лекса. — Можливо, новий голос для всієї зграї.

Я не відповіла.

Бо знала: зараз не час для титулів.

Зараз час — для дій.

Хата стояла серед густого лісу, затишна і стара, з дерев’яними стінами, що дихали спогадами.
Навколо — темні дерева, але всередині горів вогонь у каміні, що кидав тепле світло на обличчя зібраних.

Зграя була вся. Навіть ті, хто раніше боявся вийти на світло, тепер тут.
Кай досі в комі, тому на його місці стояла порожня шкура — нагадування про те, за що вони борються.

Я дивилася на кожне обличчя — налякане, розгублене, але готове боротися.

Взяла слово:

— Ми втратили багато. Маму, Кая — що тепер у комі, і нашу безпеку.
— Але ми не втратили найголовнішого — нашу єдність.

Я зробила паузу, аби кожне слово вдарилося в серця.

— Зрада Дерика стала для нас ударом. Але ми не можемо дозволити собі жити в страху і розпачі.
— Зграя — це сім’я. І сім’я захищає своїх. Ми збираємось не для помсти, а для захисту. Для майбутнього.

Лекса кивнула, а Ніл тихо додав:

— Нам потрібен план. І ми його створимо разом.

Відчула, як серед нас прокидається сила, і це додавало впевненості.

— Завтра ми розпочинаємо пошуки Дерика. І кожен, хто вірить у зграю, буде разом.
— І пам’ятайте — ми вовки. Ми не зламаємось.

Залунали тихі схвальні голоси. Хата наповнилась новою енергією.

Я зробила крок вперед і завершила:

— Наш шлях буде нелегким. Але разом ми — сила. І ми не віддамо нашу зграю нікому.

Вогонь у каміні затанцював яскравіше, і я відчула — це не просто слова. Це обіцянка.
Вогонь у каміні кидав тіні на стіни, а в хаті панувала напружена тиша після мого виступу.
Кожен збирався з думками, і я відчувала, як серед них розростається іскра надії.

Та раптом голос, який був тихим увесь вечір, розрізав кімнату, мов гострий лід.

— Я хочу сказати кілька слів, — почала Дейзі, піднявшись з краю лавки.

Вона дивилася на мене холодним, стриманим поглядом, але її голос не тремтів.

— Я бачу, як ви всі дивитесь на Олівію. Як на когось, хто може стати… світлом у цій темряві.

Очі зграї ковзнули до мене, і я помітила, що більшість дивиться з підтримкою, але й з вагою невисловлених сумнівів.

Дейзі зробила крок уперед, її голос став твердішим:

— Але я хочу нагадати — альфа — це не просто сила і слова. Це досвід. Це відповідальність, яку не можна взяти легковажно.

Вона глянула на мене прямо, її погляд мовчазно кидав виклик.

— Кай — наш альфа. І поки він не з нами, жоден з нас не має права претендувати на цей титул.
— Ми всі любимо і поважаємо Олівію, але давайте не поспішати з рішеннями, яких потім буде важко повернути.

У повітрі повисла напруга. Всі знали — це була не просто думка. Це була боротьба за владу, за місце, за довіру.

Я відчула, як у грудях знову розгорається вогонь — не лише від боротьби з зовнішніми ворогами, а й з тим, що тепер було всередині.

Ніл тихо кивнув, намагаючись зняти напругу:

— Дейзі права. Ми всі стоїмо перед вибором. І він не буде легким.
— Але зараз нам потрібно єднатися. Бо вороги не сплять.

Я глянула на зграю. Бачила їхні очі — повні сумнівів, але й надії.
І я знала — цей шлях буде непростим. Але я готова йти ним.

Бо бути вовком — означає стояти навіть тоді, коли вітер дує у спину.
Дейзі підняла руку, щоб заспокоїти розмову, її очі блищали холодом.

— Слухайте, — сказала вона різко. — Поки Кай у комі — нічого не робити.
— Це не час для героїчних вчинків і розпорошення сил.
— Я — друга альфа. І як його дівчина, я знаю, що він хотів би, щоб ми зберегли спокій і чекали.

Вона дивилася на мене, наче на джерело хаосу.

— Ми не можемо дозволити собі помилки. Якщо почнемо діяти зараз — це лише загрожуватиме нашій зграї.

Я стиснула кулаки, відчуваючи, як кров пульсує в жилах.

— Чекати? — відрізала я. — А скільки чекати? Хто знає, скільки він буде в комі? Тижні? Місяці? Роки?
— Мисливці не сидять, склавши руки. Вони готуються до наступу.
— Якщо ми будемо бездіяти — їхня атака буде смертельною.

Лекса кивнула, її голос був рішучим:

— Я з Олівією. Ми не можемо дозволити собі бути пасивними. Час діяти — зараз.