Розділ 20 «Тінь матері»

Смерть мами — це не крик. Це порожнеча.

Ніби хтось вирвав частину повітря з легенів — і ти більше не можеш дихати повноцінно.

Просто дивишся перед собою, і в усьому — відлуння її: в тиші, у вікнах, у кожному звуці, який вона більше не зробить.

Смерть матері не кричить. Вона шепоче.

Вона просто стирає когось з твого світу — як дим.

І більше не буде дзвінків “Де ти?”.

Не буде чаю з лимоном, коли хворієш.

Не буде “Сонце, все мине”.

Бо нічого більше не минає. Все — залишається.

Я сиділа в лікарняному коридорі, стиснувши руки на колінах.

Мої пальці мерзли, хоча надворі було спекотно.

Я не плакала — ще ні. Бо не могла. Бо тепер усе змінилося.

Емі стояла біля вікна.

Вона була на два роки старша за мене, але здавалася… менша.

Її плечі були опущені, руки зчеплені попереду, мов вона боялася зрушити з місця.

У її очах — німа тиша.

Я підійшла повільно й стала поруч.

— Ти чула… — прошепотіла вона. Її голос був м’який, ледь вловимий. — Її більше немає.

— Так… — відповіла я, і слова різали горлос.

Емі не дивилась на мене. Просто вдивлялась у небо.

— Я не знаю, як без неї жити. Вона була… центром.

— Я знаю, — сказала я.

Бо мені теж страшно. Але я не можу цього сказати. Не тепер.

Вона мовчала. Я відчула, як вона трошки похитнулась — не фізично, а всередині.

І я… встала рівно. Сильніше. Твердіше.

Вперше в житті я відчула, що я — опора.

Я — менша. Але зараз… я повинна бути старшою.

Сильнішою.

Незламною. Для неї.

— Ми впораємось, — сказала я. — Я з тобою, Емі.

— А якщо я не зможу?

— Я зможу за двох, — сказала я. — Навіть якщо всередині пусто. Навіть якщо хочеться кричати.

Вона повільно повернула до мене обличчя. Її очі блищали від сліз.

— Я… я більше не витримаю втрат.

Я обійняла її. І відчула — вона тремтить.

— Ти не втратиш мене, — прошепотіла я. — Ніколи.

Бо тепер я — твоя скеля.

І навіть якщо всередині все зламалось — зовні я не зламаюсь.

Я триматиму тебе, Емі.

Бо це те, що зробила б мама.

І це те, що я маю зробити — тепер.

Прощання не має кольору.

Ні чорного, ні сірого.

Лише порожнеча, з якої не вирватися, і дірка, яку нічим не залатати.

Могила була вже вирита.

Земля — розворушена, темна, волога.

Навколо неї — ,люди, які були сімʼєю, навіть якщо не по крові.

Зграя прийшла.

Кожен у чорному. Але не звичному — вовчому.

Темні сорочки, прямі погляди.

Навіть Ніл, який зазвичай жартував у будь-якій ситуації, стояв мовчки, витираючи очі кулаком.

Сінді Райт — мати. Вовичиця. Душа дому.

Тепер лежала в деревʼяній труні, і це слово здавалося таким далеким від неї, колишньої: живої, теплої, сильної.

Емі тримала мене за руку. Її пальці були тонкі, холодні.

Вона не плакала. Просто стояла, з опущеною головою.

Я знала — якщо я дам слабину, вона зламається.
І тому я не плакала.

Ні краплі.

Я — мов скеля.

Хоч усередині — кровоточить усе, що могло ще відчувати.

Священник сказав щось формальне.

Потім — Альфа зграї, тимчасовий, поки Кай у комі, вийшов вперед. Це була Дейзі.

Її  голос лунав твердим:

— Сінді Райт була не просто жінкою. Вона — була серцем. І в людській подобі, і в вовчій. Вона вела, захищала, лікувала.

Вона — мати для дітей. І мати для зграї.

Ми прощаємося з нею, але її сила — лишається з нами.

Завжди.

Один за одним члени зграї клали білі троянди до труни.

Коли підійшла моя черга, я не тремтіла.

Я опустилась навколішки. Торкнулася труни.

— Ти дала нам усе, — прошепотіла я. — І я обіцяю: я зроблю все, щоб Емі була щаслива. Щоб зграя була ціла. Щоб Кай вижив.

Я… я зроблю те, що не встигла ти.

Обіцяю.

Я підвелась. Не озираючись.

Бо знала — якщо озирнуся, впаду.

А падати мені вже не можна.

Я — донька вовчиці.

І тепер я — її тінь. Її голос. Її сила.

Мама пішла. Але я — жива. І я — памʼятаю.

Удень я — броня.

Увечері — тінь.

А вночі я залишаюсь наодинці з тим, від чого втікала.

І тиша… вона гучніша за біль.

Я зачинила двері кімнати.

Без звуків, без слів.

Просто стала спиною до стіни й ковзнула вниз, поки підлога не прийняла мене.

Темрява була єдиною, хто бачив мене справжньою.

Я обхопила себе руками, вперлась лобом у коліна.

Я більше не витримую.

Я не знаю, що далі.

Мама мертва.

Кай в комі.

Зграя — мов напіврозірвана нитка.

І я… просто я.

Я намагалася не плакати. Але сльози пішли самі , без дозволу, без попередження.

Вони текли по щоках, гарячі, як розплавлене золото.

І я не стримувала їх. Вперше.

— Це несправедливо, — прошепотіла я в темряву. — Чому саме вона? Чому не я?

Мама була доброю. Сильною. Вона мала ще стільки любові.

Я ж — перетворення, злість, звір. Я повинна була піти замість неї.

Я стиснула кулаки, вдарила по підлозі.

Один раз.

Другий.

Третій.

— Я не хочу бути сильною, — задихаючись, кричала я. — Я хочу… щоб вона була! Щоб він говорив! Щоб не я тягнула все це на собі!

Але ніхто не чув.

І тиша лише повертала мені мої ж слова.

Порожнеча — мій дзеркальний друг.

Я притиснулась до холодної стіни, вся в сльозах, у напівістеричному диханні.

— Я втомилась…

— Я просто… втомилась бути тією, хто тримає все.

І раптом — нічого.

Мов розрядка. Мов серце втомилось рватися.

І залишилась лише порожнеча.

А в ній — лише я. І правда: