Розділ 19 «Кров під місяцем»

Усе сталося надто швидко.

Коли ми ступили на відкриту галявину, де за словами Дерика мала бути залишена база мисливців, нас уже чекали.

Пастка.

І ми — в самому її серці.

— Засідка! — крикнув Ніл, коли перша стріла пробила землю перед його ногами.

Із темряви вийшли мис . Не п’ятеро. Не десятеро. Більше. Цілий загін.

Вони знали, що ми будемо тут.

Вони знали, коли.

Дерик стояв осторонь. Я не встигла навіть обернутись до нього — він уже зник серед дерев.

Зрадник.

Бій розпочався шалено. Лекса рвала одного з нападників, Ніл прикривав Дейзі.

Але нас було пʼятеро. Їх - десятки. 

Кай кинувся в атаку. Він бився, мов сам місяць вселився в його тіло.

Але раптом…

Гостре лезо — не срібне, але отруєне — розсікло йому бік.

Він упав на коліна. Очі — повні болю.

— КАЙ! — крикнула я, рвучи простір, кидаючись до нього.

Мисливці відступали. Вони виконали своє:

Поранити альфу. Зламати зграю. 

У повітрі запахло кров’ю, землею і… місяцем.

Повний місяць піднявся над лісом. І світ перетворився.

Мене зламало навпіл — біль, як удар блискавки. М’язи рвалися, кістки змінювались.

Я відчула, як мої пальці — вже не пальці. Як серце билося в ритмі з дикою сутністю.

Ми перетворювались. Усі. Без контролю. Без волі.

Лекса викинула голову назад і завила.

Ніл зник у тіні, кинувшись у ліс.

Дейзі, вся в крові, кинулась слідом.

Кай…

Він лежав на землі, вовк, але нерухомий. Його шерсть темніла від крові. Очі закриті.

А я…

Я зупинилась. Місяць різав мене, шепотів мені, змушував втратити себе.

Але я… встояла.

Бо він був тут. Бо я не могла залишити його одного.

Я підійшла до нього.

Мій вовк — величезний, сірий, з очима, що ще пам’ятали біль — ліг поруч.

Я опустила морду до його шиї.

Він дихав. Ледь. Але дихав.

І вся ніч, доки інші блукали лісом, рвали, вили, зникали в тумані — я була тут.

Я охороняла його.

Груди до грудей.

Серце до серця.

Душа до душі.

Коли зійшло сонце, ми лежали на сирій землі — я й Кай.

Мої лапи вже ставали руками. Мої очі — знову людськими.

Він не прокидався.

І тоді я заплакала. Уперше — як вовк. Удруге — як людина.

Проміння ранку розірвало туман. Листя було важке від роси й крові.

Поступово з лісу почали з’являтись члени зграї — хитаючись, змучені, голі, з подряпинами на шкірі та в очах.

Ніл вийшов першим. Його плечі тремтіли від втоми.

Лекса — слідом, кульгаючи, з глибокою раною на стегні.

Дейзі — мовчки, з диким, розгубленим поглядом.

І всі вон…

..зупинились.

На сирій землі, мов мертвий камінь, лежав Кай.

Його тіло вже поверталось до людської подоби, та життя вислизало, , як пісок крізь пальці.

— Ні… — Дейзі затулила рота руками. — Ні, ні, ні…

Вона впала на коліна, ридаючи.

Ніл схилився поруч і обійняв її, стиха шепочучи щось, чого не було чути під ревом крові в вухах.

Я стояла, мов укорінена в землю. Моє тіло дрижало, серце калатало в грудях так, ніби готове розірватися.

Ні. Не він. Не зараз.

— КАЙ! — закричала я, кинулась до нього. — Ти не смієш!

Я впала на коліна, тримаючи його обличчя у своїх долонях.

— Дихай! Прошу тебе… — мій голос зривався, розпадався.

— Він не дихає, — прошепотала Лекса, нависнувши поруч. — Але ще теплий. Ще є шанс.

— Я не дам йому піти… — Я опустилась до його грудей і почала штучне дихання.

— Раз… два… дихай! Кай, чуєш мене?

МоЇ долоні били ритм, мої губи торкались його вуст.

У ту мить час зупинився. Моє дихання змішалося з його. Мій відчай — із його тишею.

— Повертайся до мене… Ти мій альфа… Мій…

Наші губи зустрілись. Не поцілунок. Порятунок.

Біль.

Сила.

І щось більше.

У цьому торканні — усе нездійснене, усе несказане. Уся втрата, що ще не стала втратою.

— ЩО ТИ РОБИШ?! — закричала Дейзі, підбігши.

Вона накинулась на мене, намагаючись відштовхнути від Кая.

— ВІДСТАВ ВІД НЬОГО! ЦЕ МОЄ! ЦЕ МОЙ КАЙ!

Але Лекса встала між ними.

— Дейзі, досить! Це не час! Це не ревнощі — це життя! Відступи!

— Ти не розумієш! — Дейзі плакала, руки тремтіли. — Я його кохаю!

— Ми всі його любимо. Але Олівія — зараз його єдиний шанс.

Дейзі впала на коліна, втративши контроль.

Ніл стояв позаду, безсилий, витираючи кров із щоки.

Я продовжувала. Ритмічно, наполегливо.

— Повертайся.

— Ти потрібен нам.

— Ти потрібен мені.

І раптом…

Грудна клітка Кая сіпнулась. Раптовий вдих. Звук — схожий на перший ковток повітря після утоплення.

— Він… — прошепотіла Лекса.

Кай відкрив очі. Тьмяні, розфокусовані. Він дихав. Але слабко.

Я стиснула його руку.

— Тримайся. Ми тебе витягнемо.

Машина мчала крізь ранкову імлу, фари прорізали сірий простір. У багажнику — Кай. Непритомний. У комі.

Позаду — поламаний ліс, зрада Дерика, зграя на межі розпаду.

Попереду — лікарня. І… моя мати. В іншій палаті. Між життям і смертю.

Кай. Мама.

Серце розривається на дві половини. І кожна — кричить.

Я сиділа поруч із ним. Тримала за руку. Вона була холодна, майже без життя. Його пальці — сильні, знайомі — тепер не стискали моїх у відповідь.

Ще вчора він стояв переді мною, захищав, боровся. Альфа.

А зараз — мовчазна тінь.

Моя тінь.

Моя провина.
— Ти не маєш права йти, — прошепотіла я. — Не ти.

Очі пекли від сліз, які я вже навіть не витирала.

Не було часу. Не було сили. Не було дозволу на слабкість.

Бо в іншому відділенні, серед апаратів і труб, — моя мама.

Теж між світами.

Теж тиша.

Дві найрідніші мені душі мовчать, а я — жива. І я не знаю, що з цим робити.