Розділ 18 "З попелу і крові"

Стіни лікарні здавались холоднішими за нічну зливу. Світло ламп било в очі, ніби карало.

Я сиділа в коридорі на жорсткому пластиковому стільці, руки тряслися. Кай ходив колами, мов лев у клітці. Емі сиділа поруч, стискаючи свою ковдру, як щит від усього, що щойно сталося.

Двері реанімації були зачинені. Вони боролись за маму. А ми — з тишею. З очікуванням. З собою.

— Ти була не обережна, — першим заговорив Кай. Його голос — твердий, наче бетон, без емоцій.

— І що мені треба було зробити? Вибрати тебе? Дивитись, як тебе забирають і, можливо, вбивають? — мій голос був різким, як лезо.

Він зупинився.

— Ми могли все спланувати. Замість цього — хаос, кров… І тепер моя зграя поранена.

— Наша зграя. — Я встала. — Це не твоя гра. І я не піша.

— Але ти граєш, — відповів він тихо.

Пауза. Довга. Образлива.

— Я хочу їх знайти, Кай. Усіх. Кожного. І я хочу, щоб вони здригалися, коли почують моє ім’я.

— Помста — це пастка, Олівія. Ти її вже ковтаєш, і вона тебе отруїть.

Я підійшла ближче, обличчя до обличчя.

— Вони торкнулися моєї родини. Я не забуду. І не пробачу.

Він хотів щось сказати — але раптом двері реанімації прочинились.

Лікар у білому — стомлений, мов після війни.

— Вона жива. Стан стабільно важкий. Багато крові втрачено, декілька внутрішніх ушкоджень. Але вона бореться.

— Я можу її побачити? — запитала я, хрипко.

— Через годину, не раніше.

Я кивнула, нічого не відповівши. Поглянула на Емі — вона плакала тихо, тримаючи себе за плечі, як холодна дитина в штормі.

Ми вийшли з лікарні на кілька хвилин, щоб подихати. Повітря було густе від дощу й напруги.

— Я не зупинюсь, — прошепотіла я, майже в вітер. — Я піду до кінця.

— А якщо це не кінець? — Кай дивився десь у темряву. — Якщо це — тільки початок?

— Тоді я вирву його з корінням.

Він стиснув щелепи.

— Ми досі не знаємо, куди зник Дерик. Не можна йти у війну, коли в нас відкрита рана всередині. Він був не просто членом зграї. Він щось знав. Я це відчуваю.

— І що ти пропонуєш? Чекати, поки вони нападуть знову? Може, ще когось з нас викрадуть?

— Я пропоную діяти розумно, — відповів він твердо. — І жити довше одного бою.

Я мовчала. Гнів кипів у мені, як полум’я. Але десь у глибині — я знала: він має рацію. Частково.

Але в мені вже прокинулось щось темне. І це вже не зупинити словами.

Цього разу ми підемо по кров. Але спочатку — я знайду Дерика. Живого чи мертвого.

На задньому дворі дому Кая горів вогонь.

Полум’я лизало повітря, відкидаючи довгі тіні на обличчя вовків. Ліс, що починався просто за парканом, мовчав, ніби затамував подих. Повітря було прохолодне, але ніхто не відчував холоду — усі відчували напругу.

Зграя зібралась. У повному складі — або майже.

Крім одного.

— Ми маємо діяти. Зараз! — різко промовила Лекса, схилившись до вогню. — Цей клан мисливців — загроза, і вони не зупиняться.

— Вона права, — озвався Джеремі. — Їм потрібен був Кай. Вони полюють не на Олівію. Вони полюють на лідера.

Кай стояв осторонь, спостерігаючи. Він слухав — але не втручався. Ще.

— Якщо ми підемо в наступ зараз, ми втратимо більше, ніж збережемо, — нарешті заговорив він. — У нас немає інформації. Немає плану. І…

— І немає Дерика, — перебила я.

Тиша. Хвиля тіні пробігла по обличчях.

— Він міг зрадити нас, — сказав хтось тихо. — Або загинув. Місяць без сліду — це не збіг.

Я підвелась.

— Ви всі знали його. Це не в його стилі. Він щось дізнав. І зник. Бо хтось не хотів, щоб ми дізналися.

Кай зітхнув.

— І все ж — поки ми не знаємо точно…

Тріск.

Хтось різко обернувся. Гілка хруснула в лісі — всього в кількох метрах від нас.

Очі зграї блиснули, тіло напружилось. Полум’я захиталося від вітру.

— Що це? — прошепотала Емі, що сиділа поруч із Лексою.

Тінь між деревами. Крок. Ще один. І…

— Не стріляйте, — пролунало з темряви. Голос охриплий, майже зламаний. Але знайомий.

Він вийшов з лісу — блідий, худий, втомлений. Усі миттєво підвелись. Дехто — з оголеними кігтями.

Дерик.

Його сорочка була порвана, обличчя в подряпинах, очі — червоні від недосипу й болю. Але він ішов впевнено.

Прямо до Кая.

— Я повернувся, — сказав він. — І нам усім треба знати правду. Те, що я дізнався… змінює все.
Дерик стояв біля вогню, світло миготіло на його обличчі, вириваючи з темряви втомлені риси, тріщини на губах, подряпини на шиї. Але він стояв прямо, знову частина зграї. Чи ні?

Перше мовчання зірвала Дейзі.

— Дерик! — її голос задзвенів на грані плачу й сміху. Вона підбігла, обняла його — міцно, щиро, з тією теплотою, яку важко підробити.

— Я думала, ти… — її голос урвався, коли він обійняв її у відповідь.

Я зиркнула на Кая. Його щелепа стиснулась. Рух був ледве помітний, але я побачила. І відчула.

— Я живий, Дейз, — сказав Дерик, тихо. — І мені є що розповісти.

— Але спершу… — в розмову втрутився Ніл, кращий друг Кая, — дай хлопцю води й трохи часу. Він ледь тримається на ногах. Дерик — частина нашої зграї. І він повернувся. Це — головне.

— Чи справді? — промовила Олівія. Її голос був тихий, але різав. — Він зник місяць тому. Без сліду. І раптом з’являється. Один. Живий. Без мисливців на хвості. Просто так?

Погляди зграї розділились. Хтось дивився на Дерика з вірою. Інші — з тривогою.

Кай підійшов ближче. Його очі — жорсткі, холодні.

— Як ти вижив? — спитав він прямо.

Дерик поглянув на нього, і в його очах промайнув блиск, щось глибоке й… темне?

— Я не зовсім вижив, Кай. Я… переховувався. Бачив, що роблять мисливці. Бачив, як вони шукають тебе. Мене тримали, але я вирвався. Довго йшов. Тому так виглядаю.

Я відчула, як щось всередині знову сіпнулося. Він не брехав. Але і не говорив усієї правди. Я знала це так само точно, як відчувала зміну вітру перед грозою.