Розділ 17 "Одне життя за два"

Серце гупало, мов глухий барабан. Кожен рух здавався вічністю.

Я стояла біля дзеркала, вперше за ці дні не впізнаючи себе. Очі — чужі, глибокі, налиті темрявою. Волосся скуйовджене, губи стиснуті в тонку лінію.

На столі лежав зім’ятий клаптик паперу, знайдений біля вхідних дверей.

“Прийди одна. О 22:00. Старий ангар, північна окраїна, о 22:00. Якщо хочеш побачити їх живими.”

Одна.

Вони знали, що я прийду. Вони знали, що я не зможу інакше.

Я швидко натягнула чорну куртку, за пояс запхнула ніж — подарунок тата, ще з тих часів, коли він вчив мене “завжди бути напоготові”. Тоді це здавалось дитячою грою. Тепер — усе по-справжньому.

— Ти справді підеш туди сама? — пролунало за спиною.

Кай. Його присутність була, як грім перед бурею — гучна, важка.

— Вони сказали — одна, — відповіла я, не обертаючись.

— Це пастка.

— Знаю.

— Тоді чому?..

Я обернулась. Його погляд пронизував, але я вже не була та дівчина, що боялася кожного слова, кожного дотику з його боку.

— Бо я — їхня зграя. Їхня кров. Їхній захист.

Мовчанка.

Він зробив крок ближче, повільно.

— Якщо вони торкнуться тебе… я знищу їх.

— Кай… — я вдихнула повітря глибше. — Я не прошу допомоги. Але якщо я не повернусь…

— Не кажи так.

— Якщо не повернусь, знайди їх. І врятуй.

Його пальці ковзнули по моїй руці, затримавшись на мить.

— Ти повернешся, Олівіє. Бо ти — вовчиця. Не жертва.

Я кивнула. Пора.

Дорога до ангара була ніби із сну. Ніч засипала місто чорною тканиною, світло ліхтарів рідко просвічувало крізь туман. Я бігла — навпомацки, по запаху, по відлунню тривоги у грудях. У голові одна думка: лише б не запізнитися.

Перш ніж ступити на бетонну територію колишнього складу, я зупинилась. Закрила очі. Дихання вирівнялось. Я більше не дівчина. Я — хижак.

Тріск дверей.

Скрип заліза.

І запах — знайомий… крові.

Вони чекали.

Металеві двері ангара скрипнули, мов хтось точив ніж по живому.

Усередині панував напівморок — кілька ліхтарів на стелі давали бліде світло, вириваючи з темряви постаті.

Троє.

Мисливці. Озброєні. Холодні. Без тіні емоцій.

У центрі, на підлозі, зв’язані — мама і Емі. Затулені роти. Очі — повні сліз і страху.

Я ступила вперед.

— Я тут, — сказала рівно. — Відпусти їх.

Чоловік із сивиною на скронях і шрамом через ліву щоку вийшов уперед.

Його голос був сухий, мов деревина:

— Ти не альфа. Не ти нам потрібна.

— Але вони мої, — прошепотіла я. — І я тут.

— Ми знали, що прийдеш. Але ще більше — знали, що він прийде за тобою.

— Хто?

Хрускіт кроків. Запах. Дихання змінилось.

Я озирнулась.

Кай.

Темна фігура встала у дверях ангара, його очі світилися люттю.

— Я ж казала… одна, — вирвалось у мене.

— І я тебе не послухав, — відповів спокійно, але в його голосі бриніла сталь.

Сивий мисливець усміхнувся — тонко, гостро, як лезо.

— От і добре. Бо ти — те, що нам потрібно.

— Забирайте мене. Відпустіть їх, — сказав Кай твердо.

— Ні! — я ступила між ними. — Не смій!

— Хочеш угоду? — сказав мисливець, наче продавав щось на базарі. — Одна життя за дві.

Обмін: Кай — за твоїх.

У повітрі запала тиша, густа, як кров.

Час зупинився.

Я відчула, як у грудях щось хруснуло. Якби моє серце було склом, воно б зараз розлетілося.

Кай мовчав. Він дивився на мене — ні злості, ні болю. Тільки прийняття.

— Добре, — прошепотіла я.

— Олівія… — він зробив крок.

Я підняла руку, зупинивши його.

— Забирайте його. Але… — я ковтнула біль. — Відпустіть мою сім’ю. Зараз.

Мисливець посміхнувся.

— Вона зробила вибір. Звільніть їх.

Двоє інших кинулись до мами і Емі, розрізали мотузки. Я кинулась до них — відчувши їхнє тепло, їхній запах, їхнє життя. Але всередині…

Всередині щось обірвалось.

Щось назавжди. Як частинка мене, яку я сама вирвала, віддавши.

Кай не зрушив з місця. Його спина була рівна. Гордий навіть зараз.

Ми зустрілись очима.

Він кивнув.

А я заплакала — мовчки, беззвучно. Бо знала: він іде туди, звідки, можливо, не повернеться.

І я це дозволила.

Кай, ти мене чуєш?»

Я не ворухнула губами. Дихала швидко, серце билося, наче хтось гнав у грудях вовка по колу.

Він обернувся, ледь помітно. Його очі спалахнули — ментальний зв’язок спрацював. Наша нитка — жива.

«Їх троє. Нас — четверо. Зараз або ніколи.»

«Ти впевнена?»

«Я втратила вже надто багато. Вони не заберуть тебе. Не сьогодні.»

Він кивнув ледь помітно. Цієї миті все змінилось.

Я відчула, як щось старе і дике зривається з глибини грудей. Пульсація в скронях, у пальцях, у всьому тілі.

Перевтілення.

Першим напав Кай. Його ривок — блискавичний, лютіший за бурю. Один із мисливців не встиг навіть зреагувати — впав, обличчям у бетон, зі зламаною шиєю.

Другий спробував вистрілити — я встигла вибити зброю з його рук. Вона злетіла дугою і впала десь у темряві.

Позаду зчинився хаос. Ще двоє зграї — Джеремі та Лекса — прибули раніше, ніж я встигла подумати. Ми всі були тут. Разом.

Той, що залишився, зчепився з Джеремі. Але побачивши, як падає його побратим, а третій уже не дихає, — втік. Ранила його Лекса, але він, кульгаючи, проскочив у двері й зник у темряві.

«Він побіжить до свого клану…»

«Ми не маємо часу!» — голос Кая був у моїй голові гучніший за крик.

Я озирнулась — і побачила маму.

Вона лежала нерухомо. Обличчя вкрите кров’ю, рани на животі. Емі тримала її руки й плакала, не розуміючи, як усе змінилося за секунду.

Я кинулась до них, впала на коліна.

— Мамо… мамо, тримайся, чуєш мене?