Розділ 16 "Викрадення"

Місто зустріло мене гудінням транспорту, чужими обличчями та байдужими поглядами. Я приїхала лише на кілька годин — по справам зграї. Але все розтягнулося. І виною цьому був Кай. Він змусив мене залишитись довше. Ніби випадково, ніби ненароком — «ще одне питання», «потрібно обговорити», «ти ж поруч». Його погляд, голос… усе це спрацювало. І я залишилась.

Але я знала, що так далі не може тривати. Потрібно все закінчити. 

— Кай, я хочу щось сказати.
— Тільки не знову "я тебе уникаю", — зітхнув він, піднімаючи на мене погляд.
— Ні, цього разу — остаточно. Відтепер ми спілкуємось лише з нагальних питань, що стосуються зграї. Все інше — поза межами. Я не хочу... не можу цього більше.

Його щелепи стиснулись.
— Це через Дейзі?

— Ми говорили з нею, — відповіла я стримано. — Вона… не сказала нічого поганого. Але я не сліпа. Вона відчуває, що ви з нею віддаляєтесь. І... підозрює, що в цьому є моя вина. Я не хочу ставати між вами. Я не така людина.

Кай підійшов ближче, але я зробила крок назад.
— Ти справді думаєш, що між мною і Дейзі ще щось є?

— Це вже не моя справа, — твердо відповіла я. — Ваша історія — це ваша історія. Я просто хочу зберегти повагу до себе. І до неї. Бо вона — не ворог.

Кай мовчав. Вперше він не відповів. Лише дивився так, ніби хотів щось сказати, але знав: я не слухатиму.
Я розвернулась і пішла, залишивши його самого, вперше — по-справжньому самотнім у моїй присутності.
 

Дорогою додому я не поспішала. Наче інтуїція намагалася затримати мене ще на кілька хвилин у спокої, якого я не цінувала.
За вікном — пейзаж, який раніше видавався сірим і буденним, раптом ожив. Сонце пробивалося крізь крони дерев, теплі промені м’яко торкались обличчя. Після тривалих дощів і важких хмар небо нарешті прояснилось.

Погода була прекрасна. Вперше за багато часу.

Я спіймала себе на думці, що дивно — відчувати спокій. Навіть полегшення.
Я говорила з Каєм. Чітко. Спокійно. І дала собі слово більше не піддаватись на його ігри. Нарешті зробила щось правильно.
Не дозволила собі бути «третьою зайвою». Не пішла слідом за емоціями. Не зрадила себе.

— Я зробила правильно, — прошепотіла я собі, тримаючи руки на кермі. — І все буде добре.

Я намагалась переконати себе, що в душі — мир. Але він був крихким. Під цією тонкою плівкою впевненості ворушився неспокій.
Занадто гарна погода. Занадто тиха дорога.
Занадто…

Я здригнулась, коли вдалині промайнула знайома табличка — в’їзд у наше селище.
Ще п’ять хвилин — і я буду вдома.

А тоді я й гадки не мала, що всього за кілька хвилин моя реальність розлетиться на друзки.

Повернулась додому вже надвечір. Коли ступила на ґанок, в животі щось стислося. Двері були прочинені. Не повністю, але ледь-ледь, так, ніби хтось поспіхом вибіг. Я завмерла, наче вовк, що відчув небезпеку. Серце пришвидшилося.

— Мамо? Емі? — покликала я, але відповіддю була лише тиша.

Зайшла всередину. Все в мені завмерло.

У вітальні — перевернутий стілець, розбитий кухоль на підлозі, подряпини на стіні. На кухні — скло від розбитого вікна. І сліди… сліди боротьби. Шафа відкрита, на підлозі валялась мамина хустина, а ще далі — подерта футболка Емі.

— Ні… — видихнула я, наближаючись до столу.

Там лежала записка. Пожовтілий клаптик паперу, написаний грубими, розмашистими літерами:

«Прийди одна. О 22:00. Старий ангар. Якщо хочеш побачити їх живими.»

Рука тремтіла, коли я зім’яла папір. Мене охопив холод.

— Це не може бути правдою… — прошепотіла я.

Я оббігла весь будинок, сподіваючись знайти хоча б слід. Але все вказувало на одне: вони забрали їх. І зробили це тоді, коли мене не було.

Гнів стиснув мені груди. Якщо б я не залишилась у місті… якщо б Кай не затримав мене своїми балачками… я могла б врятувати їх!

— Кай… — прошипіла я, відчуваючи, як стискаються кулаки. — Це твоя провина…

Сльози душили. Я не плакала — ричала. Як звір. Боліло все: тіло, серце, душа. Я була безсила. Але поруч із цим відчаєм росла інша сила — злість. На себе. На Кая. На того, хто стоїть за цим.

— Ви забрали мою сім’ю? — прошепотіла я в порожнечу. — Гаразд. Ви ще не знаєте, на що я здатна, коли в мене забирають усе.