Розділ 15 "Неочікувана розмова"

День був хмарний, і небо тиснуло на плечі важким сірим покривалом. Здавалось, що навіть природа знала — щось змінилось. Повітря наповнене напругою, яку важко було пояснити.

Я сиділа на ґанку з чашкою ще теплого чаю. Мені хотілося тиші, спокою, аби хоч на мить перестати думати. Але, як на зло, саме думки й не давали мені дихати вільно.

Я завжди трималась осторонь Дейзі. Не тому, що боялась чи недолюблювала — ми просто були з різних світів. Вона — впевнена, завжди у центрі зграї, подруга моєї сестри, дівчина альфи. А я — новенька. Тільки звикаю до нового тіла, нових правил, нового… життя.

Ми були майже сусідами. Вона з сім'єю жила за декілька будинків далі по вулиці. 

Але ми майже не перетинались, мені здавалося, що так буде й надалі.

Але сьогодні щось змінилось. Я це відчула ще до того, як вона заговорила. Її погляд був не зверхнім, не злим. Скоріше — занепокоєним.

Дейзі просто йшла вулицею і раптом до мене заговорила.

— Привіт, — тихо мовила вона, зупинившись за кілька кроків від мене. — Можна на хвилинку?

Я кивнула, приховуючи тривогу. Вона підійшла ближче, і вперше між нами не було Емі. Просто ми двоє.

— Я не збираюсь тебе ні в чому звинувачувати, — одразу сказала Дейзі. — Просто... мені здається, ми повинні поговорити. Як жінка з жінкою.

Я відчула, як всередині все стиснулося. Інтуїція підказувала, куди веде ця розмова. Але я змусила себе залишатись спокійною.

— Я слухаю, — сказала я, намагаючись не видати власного хвилювання.

Дейзі зітхнула, схрестила руки на грудях, на мить опустила очі, ніби збиралась з думками.

— Ти багато часу проводиш із Каєм останнім часом, — нарешті промовила вона. — Я це бачу. І не тільки я.

Я хотіла щось заперечити, сказати, що все не так, як вона думає… але не змогла. Бо й сама не знала, як усе насправді. Щось відбувалося. Те, що лоскоче нерви і рве на частини.

— Я не звинувачую тебе, — додала вона м’якше, — і навіть не впевнена, що зла на тебе. Просто… я відчуваю, що між нами з Каєм з’явилась стіна. І вона почала рости з того моменту, як з’явилась ти.

Ці слова боліли. Не тому, що вона була груба — навпаки. Тому що була щира. Тому що її біль резонував у мені.

— Мені… шкода, — нарешті прошепотіла я. — Я не мала наміру… нічого такого. Просто так вийшло. Я не знаю, чому він... — Я замовкла. Бо не мала відповіді. Чому він зі мною? Чому шукає мого погляду, торкається, дивиться так, ніби я єдина?

Дейзі сіла на лавку, дивлячись у бік, де майже зникало сонце.

— Знаєш, ми з Каєм разом з підліткового віку. І мені здавалось, що ми все витримаємо. Але він… останнім часом ніби не тут. Не зі мною. І я бачу, що тебе це теж турбує. — Вона подивилась на мене, втомлено. — Просто хотіла попередити: з ним нелегко. І якщо ти дозволиш собі відчути більше, ніж варто, ти можеш зламатися.

Я сіла поруч, не знаючи, що сказати. В голові металися образи, думки, відчуття — все сплуталось. Муки совісті накрили з головою. Я не хотіла бути причиною чужого болю. Не хотіла бути тією, через кого розбиваються серця.

— Я не знаю, чого він хоче, — чесно сказала я. — І не знаю, чого хочу я.

Дейзі кивнула. Без осуду. Лише з печаллю в очах.

— Тоді краще з’ясуй це до того, як хтось із нас постраждає ще більше.

Я залишилась на лавці сама, відчуваючи, як думки розриваються на шматки.

Чому саме я? Чому саме я викликаю у Кая такі почуття? І чому він все ще не розірвав зв’язок із Дейзі?

Я розумію її біль, і це робить мені ще гірше. Вона справжня, вона заслуговує на щастя. Але що я? Просто новачок, який не знає правил цієї зграї. Людина, яка не хоче шкодити, але сама опинилась у вирі чужих стосунків.

І найгірше — я відчуваю, що зближуюся з Каєм, хоч і боюся цього. Бо кожен його погляд, кожне доторкання розбивають мою оборону. А потім я згадую, що він — альфа, він має обирати, а не плутати нас усіх.

Як можна любити двох одночасно? Чи це взагалі кохання, якщо ти не здатен зробити вибір?

І я задаю собі питання, чи справді він хоче мене, чи це просто гра. Чи я сама не обманюю себе, придумуючи якусь ілюзію?

Муки совісті не відпускають. Але й страх бути покинутою — сильний. Я не хочу втратити ні його, ні себе.

Це і є справжня боротьба — не за територію, не за владу, а за своє серце, яке б’ється все швидше і голосніше.

І поки я не знайду відповіді, це болітиме.