Розділ 13 "Хмільне сплетіння"

Новий день розпочався з безлічі пропущених дзвінків. Переважно від Кая. Його повідомлення миготіли на екрані:

— «Олівія, передзвони.»

— «Передзвони, терміново!!»

— «Не випробовуй моє терпіння. Це наказ.»

Я посміхнулась сама собі. Ну, слухай — і підкоряйся, подумала. Та не на ту натрапив.

Дивно, але я зовсім не відчувала, що мушу йому підкорятись. Ніби він не був моїм альфою.

Не дзвонитиму.

Ранок. П’ята година. За графіком — пробіжка. Емі і Сідні ще сплять. Я одягла лосини, кофту, взула кросівки і вийшла на вулицю.

За будинком стежка, витоптана мною, вела до лісу. Вставила навушники, увімкнула улюблену музику і поринула між дерев.

Бігла швидше, ніж раніше, до перетворення. Нові сили наповнювали кожен м’яз, кожен подих. Спритність, витривалість, гострий слух — усе було тепер частиною мене.

Раптом відчула — хтось близько, за спиною. Запах знайомий і водночас небезпечний.

— «Ну ви що, знущаєтесь?» — прошепотіла, хоча знала, що він це почув.

Переді мною стояв Кай. Його суворий, непривітний погляд лякав. Очі — як чорна безодня.

— «Ти мені не передзвонила!» — суворо сказав він.

— «Мені потрібен час... щоб зібрати себе докупи», — важко зітхнула я. — «Ти не знаєш, як це — відбирати чиєсь життя. Як жити з таким тягарем. І якщо війна почнеться, кожен із зграї пізнає смак крові. Я хочу побачити, як ви з цим впораєтесь.»

Погляд Кая пом’якшав. Він не до кінця розумів мене, але прагнув.

— «Вибач, — тихо сказав, наближаючись, — я не думав, що тобі так важко. Ти нас врятувала. Не винна.»

Він міцно обхопив мене за плечі. Його обійми — захист і спокій. Я не чинила опору. Ноги відмовлялися тримати, ми сіли на пожовклу траву, притулившись одне до одного.

У тиші лісу я відчула спокій, який давно забула. В його обіймах ніби світ став безпечним. Маленька дівчинка всередині мене, яка сумувала за батьківським теплом, вперше відчула силу любові.

Ніколи раніше Кай не був таким. Така ніжність, інтимність — лише для мене.

Хочу зізнатись: такою слабкою мене ніхто не бачив. Навіть він. І це лякало.

Але він має Дейзі. Як же Дейзі? Вони, здається, не так близькі, але це лиш ускладнює ситуацію.

Наші стосунки змінилися за ці кілька днів, як два магніти, що не можуть бути окремо.

Як сказати, щоб відпустив? Як збрехати, що не хочу цього?

Пам’ять повернула поцілунок — солодкі губи, що міцно стискали мої. Що зі мною? Чому саме з ним?

Руки Кая міцно тримають мене. Я хочу віддатися почуттям, але знаю, що не можна.

— «Олівія, отямся!» — лунає в голові.

Через силу відштовхнула його.

— «Кай... це... неправильно.»

Він обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Його погляд був ніжним і сумним.

— «Знаю»,— шепотів він. — «Я не люблю Дейзі. Ніколи не любив. Вона наполягала, я просто погодився.»
 

Я мовчала. Глибоко вдихала свіже лісове повітря, намагаючись витіснити з голови те, що тільки-но сказала. Те, що почула. Його слова розірвали всередині щось важливе. І водночас — запалили вогонь, якого я не просила.

— «Це все ускладнює, Каю», — ледь чутно прошепотіла.

— «А що, якщо я скажу, що не шкодую?» — запитав, не зводячи з мене очей. — «Що кожна хвилина з тобою — варта ризику. Навіть смерті.»

Його щирість була зброєю гіршою за кігті. Я розгубилась. Серце калатало, мов навіжене. Хотілось повірити. Але... я не могла.

— «Ні, Кай. Не зараз. Не тоді, коли мисливці поруч, коли зграя — на межі. Якщо це щось справжнє... воно почекає. А якщо ні — не варто руйнувати себе через ілюзії.»

Він кивнув. Не погоджувався — приймав. І це була найсильніша форма поваги, яку я могла отримати.

Ми ще довго сиділи в тиші, слухаючи, як прокидається ліс. Птахи щебетали, десь у глибині захрустіла гілка — чиєсь легке, обережне пересування.

— «Нам треба повернутись», — сказала я, відчуваючи, як напруга знову накриває плечі. — «Це буде важкий день.»

— «Я проведу тебе», — відповів він і підвівся.

Ми йшли мовчки. Лише раз він доторкнувся до моєї руки. Легко. Мовби випадково. Але цього було досить, щоб усе тіло пройняла хвиля тепла.

На підході до дому я зупинилась.

— «Кай... Дякую за ранок. І... за чесність.»

— «Я завжди буду на твоєму боці, Олівія. Навіть коли ти сама проти себе.»

Він пішов, залишивши по собі запах деревного диму і холодної сталі.