Розділ 12 "Муки совісті"

Я завжди знала, що певних складних життєвих ситуаціях можу бути дуже сильною. Я не говорю про фізичну силу, адже ще з тринадцяти років у мене вже була відмінна фізична підготовка. Я про силу духу. Адже не кожна людина зможе пожертвувати собою заради інших. Я розуміла, що опинилась один на один з ворогом, котрий хотів не тільки моєї смерті, а й моїх близьких. Та й взагалі всім мені подібних. 

Ми для них лише об'єкт для вбивства. Вони відчувають від нас загрозу, бо такої сили не мають. І тому котрі знають, хто ховається в глибині лісу, створили своє угрупування мисливців. Жорстокі, безжальні.  Вбивають навіть тих, хто вирішив не бути вовком, хто живе звичайним людським життям, але носить ген вовка. Адже якщо я б відмовилась, то у моїх дітей все одно був би такий же вибір. Деякі мисливці навіть не розуміють, хто перед ними. В них одна ціль - вбити. 

Але ні я, ні члени моєї зграї такої цілі не маємо. Ми живемо мирно. 

Я ніколи не думала, що колись буду вимушена відібрати чиєсь життя. Ця кривава картина буде постійно в мене перед очима, а той присмак людської крові буде постійно відчуватись...

Мені не хотілось цього робити. Але щоб тоді зробили вони з нами? Тут не треба довго думати, щоб відповісти на це питання. 

Я почала задуматись, чи вчинивби так Кай або Ніл. Чи рятували б вони моє життя ціною інших? Напевно, що так. Мені хочеться так думати. Йдеться тут про хоробрість, чи жорстокість? Я вчинилила жорстоко по відношенню до тих мисливців? Адже могла залишити їх вживих. Але тоді б вони все таки рано чи пізно вбили б мене чи когось зі зграї. Чи може я вчинила відважно? Виснаженна перетвореннями, які щоразу змушували проходити моєї тіло, мої кістки через пекло. Знову і знову ламаючись. З останніх сил я зробила перетворення, яке могло вбити мене і вступила в бій, який міг закінчитись для мене фатально. Одна слабка вовчиця, з простреленим стегном і мисливець з інструментом моєї смерті в руках. Один точний вистріл.. кінець. Та мені пощастило. Ці мисливці були новачки. Недосвідчені, ненавчені. 

Переконую себе, що все таки це був вимушений вчинок. І розумію, що якщо на нас відкрили полювання, то ще буде викопана не одна могила для ворога. Вбитого мною ворога. Та маю велику надію, що не доведеться цього робити для когось з своєї зграї.

Прийде війна.

Раніше я не думала про смерть. Не думала, щоб віддати своє життя за когось. Відколи я дізналась хто я, то знала, що буду частиною зграї. Та моя участь в цьому надто коротка, щоб я могла віддати за когось з них життя. Звісно не рахуючи Емі. Якби їй загрожувала небезпека я б навіть не вагалась. І моя кара була б страшною. І я знаю, що для мене вона б зробила те саме. Та про інших я не можу сказати того ж. Я не з тих, хто просто так довіриться. Нас ще мало, що об`єднує, що б я могла сказати, що інші підуть заради мене до кінця і зможуть перетнути межі допустимого, як зробила це я. Думаю Кай вчинив би так само. Між нами все таки є якийсь не зрозумілий зв'язок, який я не можу поки пояснити. Але знаю одне, що не хочу псувати його стосунки з дівчиною. Тим самим збережу спокій в зграї. Ох, Олівія, яка самопожертва. 

Ця подія змусила мене задуматись про багато речей. Подивитись під іншим кутом. 

 Я маю знайти в собі сили, щоб примиритись з ситуацією. Прийняти і жити далі. 

Сидячи на підвіконні в свої кімнаті, закутана ковдрою, затягнута в свої думки. Вже почала відчувати, як кінцівки моїх пальців почала обпікати гаряча чашка малинового чаю. На душі так важко.. здається в мене депресія. 

Мені не хочеться нікого бачити, ні з ким не говорити. Вони ж почнуть розпитувати за вчорашній день. А це змушує знову і знову в пам'яті переживати ті події.  Хочеться покою. Втекти туди, де буду я одна. Знаєте, іноді трапляється такий  момент, в кожного в житті, що хочеться побути на самоті. Один на один з собою. Пережити, те що ятрить душу. Прийняти це. Та почати жити далі. Просто в цю мить нікого не треба поряд. Бо власні думки тянуть в темну прірву.

Але я не можу собі цього дозволити. Зараз не час.  Ті мисливці були лише пішаки в чиїйсь злій грі. Тому  можна чекати ще багато нападів. Я потрібна тут. Не буду розкисати. Дам собі лише цей день. 

Погода за вікном така ж похмура як мій настрій. Дрібні краплі тяжко застигли в повітрі над голою землею. Природа насупилась, ніби готова плакати разом зі мною. І хоче сховати мої сльози обіймами свого дощу. Могутні дерева поволі вкриваються осінніми фарбами, готуються оголити свої тендітні віти, наче люди душі. 

Занурившись в свої думки не помітила, як опинилась одна серед густого лісу. Не пам'ятаю як я тут опинилась, як потрапила сюди. Але тут мені краще. Можу вдихнути чисте лісове повітря на повні груди. Воно діє на мене як заспокійливе. Шум листя, щебет птахів. Лісова атмосфера сприяє моєму душевному покою. 

Та де б я не була, вчорашні події залишили великий слід в моїй свідомості.

Я буду завжди пам`тати цей день. В цей день мої гострі ікла вперша вп'ялись в сонну артерію ворога, а кров, мов стрімкий струмок, полилась в пащу мого звіра. Могучі лапи сильно притискали тіло, що опиралось, але вже чекало своєї смерті. Порожні очі востаннє поглянули на сонце і навічно сховались в темноті. Два тіла, дві загублені душі на моїй совісті. Як змиритись і жити далі...Навіювати собі думки, що так треба, що я не могла інакше..

Отакий тягар на душі, муки совісті. І шкода, що все це не востаннє..