Розділ 11 "Сутичка"

Я прокинулась від нав’язливих сонячних променів, що били просто в очі. Простягнула руку — порожньо. Ліжко холодне. Я одна.

Може, все це справді був лише сон? Що ми з Каєм заснули разом. Що я сама його попросила. Невже мій розум видав бажане за дійсне?

У будинку панувала неприродна тиша. Я насторожено підвелась і обійшла кімнати. Ні Емі, ні Кая, ні Ніла. Машина стояла на місці. Дивно.

Зайшовши назад до вітальні, я відчула різкий удар по потилиці. Усе потемніло.

Слабке світло. Мотузка глибоко врізається в зап’ястя. Рухатись важко. Все тіло ломить. Очі відкриваються повільно, мов після довгого сну.

Я лежала на підлозі, зв’язана. Слабкість пронизувала кожен нерв, але мій слух вже фіксував два ледь чутні серцебиття поряд. Кай. І Ніл. Обоє ще без свідомості.

З вулиці доносились голоси. Чоловіки. Ні, не просто чоловіки — ті самі, що «заблукали» вчора біля лісу. Мисливці. Вони чекали слушного моменту. І дочекались, коли ми були виснажені, незахищені. Вони били підло. Зі спини. По-тихому.

Я повільно поповзла до Кая. Руки й ноги були зв’язані, але вузли — недбалі. Вони не мали досвіду, як стримувати перевертнів.

— Кай, прокинься... — прошепотіла, штовхаючи його плече. — Кай...

Жодної реакції. Те саме з Нілом. Залишаюсь тільки я. І я повинна нас врятувати.

Вовча форма — мій єдиний шанс. Але я виснажена, організм зневоднений. Перетворення може мене вбити. Проте я навіть не вагалась.

Я — частина зграї. Я захищаю своїх. Навіть ціною власного життя.

Я заплющила очі. Всередині — поклик. Звір рвався назовні. Тіло вигиналось у судомах, біль пульсував у скронях. Але цього разу метаморфоза пройшла як ніколи швидко. Мить — і я вже стояла на чотирьох лапах. Потужна. Впевнена. Вся слабкість — щезла.

Я зірвалась і вистрибнула крізь вікно. Скло розсипалось у повітрі блискучими уламками. Декілька впились у бік, лапу, морду — та я не відчувала болю. Мене вела лють.

Мої ікла виблискували, шерсть стояла дибки. Я заричала — низько, загрозливо. Звук змусив навіть птахів замовкнути, а звірів — поховатись у нори.

Попереду — двоє. Один рудий, із пістолетом. Інший худий, сховався за товариша.

— Ще крок — і стрілятиму! — закричав рудий, тремтячи, мов осика.

Я відступила на крок. Потім ще один. Виглядала переляканою. Насправді — набирала дистанцію.

Стрибок.

Я вдарила в нього всією вагою, зваливши на землю. Пістолет відлетів убік. Його руки били по моїй морді, груди здригались у паніці. Та я вже роздирала його сорочку кігтями, шукаючи мітку мисливця.

Є. Вигравірувана руна на ключиці.

Без вагань — ікла в горло. Кров линула тепла, густа. Смак гіркий, чужий. Це не викликало задоволення. Це було покарання.

Худий кинувся навтьоки, але я рикнула — і він зупинився, тремтячи.

Я ще не встигла зреагувати, як в мене вдарила куля. Пекло. Я здригнулась, але встояла. Тільки гарчанням видала біль.

Ще постріли — невлучні. Він стріляв навмання, засліплений жахом. Я підскочила, збила його з ніг, знову перевірила наявність мітки.

Була.

Цього разу я не вагаючись зламала йому шию одним ривком.

Кров на шерсті. На лапах. На морді. Знову рик — голосний, дикий, переможний. Та за цим риком ховалось не торжество. Лише порожнеча.

Я вбила двох людей. І я жива.

Але на якій ціні?

Куля горіла в боці. Сили танули. Я впала поруч із тілами. Повільно перетворилась назад. Змучена. Напівголодна. Напівжива.

Олівія... не здавайся...

Мене підхопили чиїсь руки. Теплі. Рідні.

— Олівія! — кричав Кай. — Не помирай! Ні!

Я почула, як хтось риється в рані, намагаючись витягти кулю. Хтось тримає мене за руку. Хтось шепоче моє ім’я.

Це не кінець.

Раптом біль відступив. Тіло повільно зцілювалось. Щось змінилось у мені. Зцілення пришвидшилось. Це було... нове.

— Ти жива, — прошепотів Ніл. — Ти знову нас врятувала.

Я відкрила очі.

І ніколи не почувалась такою живою.