Розділ 6 "Зв'язок"

Чужі руки схопили мене й сильно притисли до дерева. Одна — на талії, інша — затиснула мені рот. Я відчула гаряче дихання біля щоки. Стривожений, пронизливий погляд зустрівся з моїм. Тіло підкорилось, зрадливо не рухаючись.

І на мить… було навіть приємно.

Подих палив шкіру, дотик був надто близький. Я відчула кожну жилку в його долонях. Чомусь захотілось лишитися так — ще трохи.

Але ні.

— Ти?! — я вирвалась. — Кай!

— Вгамуйся, Олівія. Ми в небезпеці. Хоч раз — зроби, як тебе просять, — його голос звучав прямо в моїй голові.

Він уперше звернувся до мене на ім’я. І чомусь це… запекло в серці.

— Яка ще небезпека? Ми тут удвох і...

Та в ту ж мить — звук. Кроки. Тихі, майже нечутні — але не для мене. Чоловіки. Не один.

— Це просто люди.

— Ні. Мисливці, — сухо відповів Кай. — Якщо побачать — буде бій. А ти ще занадто слабка.

Я не відповіла. Знала — він правий.

— Почекаємо, поки підуть.

Його рука прибралася з мого обличчя, але друга все ще тримала за талію. Щільно.

Я намагалася не дихати. Не думати. Забути, наскільки він близько. Та ці думки... не мої. Звір всередині мене наче тягнувся до нього.

«Ненавиджу тебе, Кай Уокер. Що ти робиш зі мною…»

— Все. Вони пішли. Відпусти мене! — тихо прошепотіла я й відштовхнула його.

— Тобі що, не сподобалось? — усміхнувся він.

Зухвалий. Зарозумілий. Нахаба.

— Я не Дейзі, Кай. Танути в твоїх обіймах не збираюсь.

Він мовчки дивився на мене. Пильно. Серйозно. Його очі ковзали від мого погляду до губ.

— То де машина? — обірвала тишу я.

Він показав напрямок. Я вже рушила — та раптом знову опинилась в його обіймах.

Його очі... губи... подих.

І далі вже нічого не було. Лише поцілунок.

Шалений. Теплий. Повний якоїсь дикої ніжності.

І я... відповіла. Не думаючи. Не пручаючись. Здавалося, що світ навколо просто зник.

Та раптом...

Я відштовхнула його.

— Що ти собі дозволяєш?!

— Їдьмо. — його тон був спокійним, наче нічого й не сталося.

Як він може бути таким холодним? Після цього?

Я не іграшка. Не одна з тих, хто сліпо бігає за ним. І я не дозволю собі танути від цього доторку.

Хоча... від себе мені не втекти.

Злість змішалась з розчаруванням.

На нього. І, що гірше — на себе.

Ми рушили мовчки. Машина була вже близько.
 

Ми їхали мовчки. Ліс поволі відступав, дорога виглядала сірою, мокрою, порожньою. В салоні було лише шурхотіння дощу по склу та рівне гудіння двигуна.

Я крадькома поглядала на Кая. Він тримався впевнено за кермо, очі — суворі, зосереджені. Ніби нічого й не сталося. А мені… було важко дихати. В голові крутився наш поцілунок. Я злилась. Але водночас не могла викинути ту мить з думок.

«Чорт забирай, Олівія, та що з тобою? Ти ж розумна. Ти ж не ведешся на отаке. Але чому тоді досі палає всередині?»

— Ти цілуєш усіх дівчат, які ледь не втратили свідомість після першого перетворення? — тихо, але з викликом сказала я, не витримавши тиші.

— Ні, — відповів спокійно, не відводячи погляду від дороги. — Тільки тих, які ховають справжні почуття за ляпасами.

Я закотила очі.
Його нахабство дратує. Але чомусь усередині ніби щось зрадливо стискається.

— То в тебе це гра? Чергова перемога?

— А в тебе що? — різко спитав він, — Просто імпульс? Чи, може, ти теж щось відчула?

Я замовкла. Бо не знала, що відповісти. Ні, знала. Але не хотіла цього визнавати.

— Нічого я не відчувала. Просто... ослаблена, емоції, гормони. Таке буває.
Брехня. Маленька, але така необхідна. Я не дозволю йому знати правду.

— Ти завжди брешеш собі? — м’яко, але з натяком на іронію.

— А ти завжди лізеш туди, куди тебе не просять?

Він усміхнувся.
— Особливо якщо туди тягне.

Цей погляд. Ця посмішка. Прокляття, як же він дратує мене. І чому серце знову шалено б’ється?

Він на мить замовк, а потім вже серйозніше промовив:

— Ти сильна, Лів. Твій звір — дикий, могутній. Але ти не одна. Я завжди поруч. І якщо мисливці щось задумали — ми зупинимо їх. Разом.

«Разом...» Ці слова звучали як обіцянка. І це лякало найбільше.

— Спочатку доведи, що тобі можна довіряти. Я не твоя Дейзі, Кай. І ніколи нею не буду.

— Добре. — сухо сказав він. — Але пам’ятай: навіть альфа може стати вразливим, коли йдеться не про силу, а про серце.

Я замовкла. Більше не було що сказати. В голові крутились думки, спогади, запахи ночі, смак його губ... І роздратування.

Я не закохана. Просто струс. Просто втома. Просто емоції. Просто Кай Уокер, який мене цілував. І якого я зараз до бісу ненавиджу. І трохи... боюсь