Розділ 4 "Останній вечір"

Ну от настав цей день. День мого народження. День, який змінить мене та моє життя. Останній день, останній вечір звичайного життя.

Про свою особливість я дізналась в п’ятнадцять років, коли Емі готувалась до змін. Сідні розповіла нам обом про таємницю нашої сім’ї. Цю особливість ми успадкували від матері. Як не дивно, але ми з сестрою нормально сприйняли, те ким можемо стати. Найбільше, що мені в цьому подобалось, що ми мали вибір. Та на жаль, не всім так пощастило. В декого такого вибору немає. Їх називають проклятими. Бо це дійсно було так.

Я одна з небагатьох, хто мав можливість обрати. І я обрала.  

Мати з сестрою зайшли до кімнати, щоб привітати мене з вісімнадцятиріччям. Вручили подарунки і ми разом спустились на кухню снідати, як завжди. За сніданком майже ніхто не говорив, бо після вчорашньої розмови між нами всіма була напружена атмосфера. Місіс Райт категорично не підтримувала мій вибір. А Емі не наважувалась прийняти чиюсь сторону. Та в мене був план і від свого бажання відмовлятись я не збиралась. Тому швиденько поснідала, сказала Сідні, що маю зустрітись з друзями, бо вони хочуть мене привітати і пішла з дому. Для здійснення задуманого мені потрібен був хтось, хто не відмовить, бо й сам в цьому зацікавлений. І я вже знала, хто саме мені потрібен. Взяла ключі від машини і вирушила в дорогу. Не те, що це було далеко, але ж на машині швидше.

Погода сьогодні була похмура. Сірі важкі хмари обвалились на наше містечко. Мрячив дощ, прохолодний вітер злегка погойдував гнучкі віти дерев. Я люблю дощ. В будь-яку пору року, крім зими. Подобається в дощову погоду сісти зручно на веранді в кріслі, закутатись в плед та читати книгу, слухати шепіт дощу.

Хвилин за десять я вже була на місці. Навпроти мене стояла хатина на окраїні міста, а за нею виднівся дрімучий ліс. Будинок був невеликий, оздоблений натуральним каменем. Я схвильовано підійшла до дверей і лише з третьої спроби наважилась постукати.

- Райт? – здивовано сказав хлопець, який ні за що на світі не очікував побачити мене на порозі свого дому. – Що ти тут робиш? Хіба ти не повинна готуватись до вечору?

- І тобі привіт. Я теж тебе не рада бачити. У мене просто не було іншого виходу, - тяжко зітхнула, - може ти мене вже впустиш в будинок, чи ми будемо й далі отак розмовляти?

Хлопець мовчки впустив мене в свій дім і провів до вітальні. Він жив з своїм батьком. Мати померла, коли йому було дванадцять. Її вбили мисливці. Тому іноді я розумію його гнів, озлобленість, лють в його очах, образу на весь світ. Деякі почуття мені були знайомі.

Ми присіли на диван. Спочатку стояла мертва тиша. Я повільно очима оглядала кімнату. Вона була невелика, але світла. На вікнах портьєр не було, тільки гардини. Невелика канапа з яскравими подушками, поряд журнальний столик. Над диваном була картина з пейзажем природи, на інших стінах висіли сімейні фотографії.

- Ми обоє знаємо, що сьогодні вечором має статися, - нарешті порушила я тишу, - але є проблемка. Через мисливців, котрі приїхали в наше місто, моя мати все відмінила, але я не згідна з її рішення. Це мій вибір і я до цього готувалась не один рік. Тому мені потрібна твоя допомога.

- Що мені до твоїх проблем? – байдуже сказав хлопець

- Як би це дивно не звучало, але я тобі потрібна, ми повинні відстоювати свою територію, а не відсиджуватись, чи ховатись. Вони просто так звідси не поїдуть, поки всіх нас не переб’ють. І ти це знаєш. Тому маємо показати їм, що з нами краще не зв’язуватись. Війна буде не на життя, а на смерть.

Хлопець прищуривши очі поглянув на мене і сказав:

- Ти права, але є одна умова.

Ну от, я  так і знала, що просто так він мені не допоможе. Та вибору нема.

- І яка ж?

- В будь-якому випадку ти маєш мені підкоритись. Хочеш ти цього чи ні, - говорив він і власно та зверхньо дивився прямо мені в очі, - я не хочу, щоб від тебе були проблеми. Ти будеш покірною. Якщо приймеш це, то сьогоднішня ніч змінить твоє життя.

Звісно, те що він говорив мені не подобалось. Бо я не з тих, хто просто так підкориться. Та що поробиш, зараз маю погодитись. Ну а там буде видно, вийде в мене коритись чи ні. Та я думаю, що ми обоє здогадуємось, що ні.

Ми домовились, що до вечора я залишусь в нього вдома. А коли почне темніти, то відправимось туди, де все має статись, в самі глибини лісу.

Він пригостив мене гарячим чаєм. І був на диво, гостинним. Можливо, Кай і не такий жахливий, якщо з ним не ворогувати. Та з моїм характером цього не дізнаюсь, напевно. У нас в обох є лідерська жилка. І нам буде важко разом вжитись. Звісно є один варіант, але він не для нас.

 Я занепокоєно чекала тієї миті, коли інша частина мене прокинеться і вийде на волю. Мені потрібно очистити розум від зайвих думок. Підготуватись до пробудження.

Вже вечоріло. Мій телефон розривався від маминих дзвінків. Тому я написала смс, що зі мною все добре і щоб вона не хвилювалась. Емі я теж не сказала, щоб вона нічого не зіпсувала в останню мить. В ці останні дні ми віддалились. Майже не розмовляли.

Погода свого настрою не змінила. Все так само мрячив дощ, вітер став сильнішим. Здається насувалась буря. Та це не завадить мені.

Вже через декілька годин я отримаю бажане. Стану іншою. Сьогодні мій останній вечір, як звичайної людини, та водночас хвилюючий, особливий.