Розділ 4 "Останній вечір"

Ну от настав цей день. День мого народження. День, який змінить мене та моє життя. Останній день, останній вечір звичайного життя.

Про свою особливість я дізналась в п’ятнадцять років, коли Емі готувалась до змін. Сідні розповіла нам обом про таємницю нашої сім’ї. Цю особливість ми успадкували від матері. Як не дивно, але ми з сестрою нормально сприйняли, те ким можемо стати. Найбільше, що мені в цьому подобалось, що ми мали вибір. Та на жаль, не всім так пощастило. В декого такого вибору немає. Їх називають проклятими. Бо це дійсно було так.

Я одна з небагатьох, хто мав можливість обрати. І я обрала.  

Мати з сестрою зайшли в кімнату, щоб привітати мене з вісімнадцятим днем народження. Вручили подарунки, і ми разом спустилися на кухню снідати — як завжди. Проте за сніданком панувала тиша. Після вчорашньої розмови між нами зависла напружена атмосфера. Місіс Райт категорично не підтримувала мій вибір, а Емі не наважувалась стати на чиюсь сторону.

У мене був план. І від свого бажання відмовлятися я не збиралась.

Швидко поснідавши, я сказала Сідні, що маю зустрітись із друзями, бо вони хочуть мене привітати. І вийшла з дому. Для втілення задуму мені потрібен був хтось, хто не відмовить — адже він сам зацікавлений. Я вже знала, хто це.

Взяла ключі від машини і рушила в дорогу. Не те щоб далеко, але на машині швидше.

Погода сьогодні була похмура. Сірі важкі хмари обвалились на наше містечко. Мрячив дощ, прохолодний вітер злегка погойдував гнучкі віти дерев. Я люблю дощ. В будь-яку пору року, крім зими. Подобається в дощову погоду сісти зручно на веранді в кріслі, закутатись в плед та читати книгу, слухати шепіт дощу.

Хвилин за десять я вже була на місці.

Навпроти мене стояла хатина на окраїні міста, а за нею виднівся дрімучий ліс. Будинок був невеликий, оздоблений натуральним каменем, затишний і простий. 

 Я схвильовано підійшла до дверей і лише з третьої спроби наважилась постукати.

- Райт? – здивовано сказав хлопець, який ні за що на світі не очікував побачити мене на порозі свого дому. – Що ти тут робиш? Хіба ти не повинна готуватись до вечору?

- І тобі привіт. Я теж тебе не рада бачити. У мене просто не було іншого виходу, - тяжко зітхнула, - може ти мене вже впустиш в будинок, чи ми будемо й далі отак розмовляти?

Хлопець мовчки впустив мене в свій дім і провів до вітальні.

Він жив з своїм батьком. Мати померла, коли йому було дванадцять. Її вбили мисливці. Тому іноді я розумію його гнів, озлобленість, лють в його очах, образу на весь світ. Деякі почуття мені були знайомі.

Ми сіли на диван. Спершу стояла гробова тиша. Я оглянула кімнату — невелика, але світла. Без портьєр, лише гардини. Канапа з яскравими подушками, журнальний столик. Над диваном — картина з пейзажем, на стінах — сімейні фото. Все було просте, але зі смаком.

— Ми обидва знаємо, що має статися сьогодні ввечері, — нарешті порушила я тишу. — Але є одна проблема. Через мисливців, які приїхали в наше місто, моя мати все скасувала. Я з нею не згодна. Це мій вибір, я готувалась до цього роками. І мені потрібна твоя допомога.

- Що мені до твоїх проблем? – байдуже сказав хлопець

- Як би це дивно не звучало, але я тобі потрібна, ми повинні відстоювати свою територію, а не відсиджуватись, чи ховатись. Вони просто так звідси не поїдуть, поки всіх нас не переб’ють. І ти це знаєш. Тому маємо показати їм, що з нами краще не зв’язуватись. Війна буде не на життя, а на смерть.

Хлопець прищуривши очі поглянув на мене і сказав:

- Ти права, але є одна умова.

Ну от, я  так і знала, що просто так він мені не допоможе. Та вибору нема.

- І яка ж?

- В будь-якому випадку ти маєш мені підкоритись. Хочеш ти цього чи ні, - говорив він і власно та зверхньо дивився прямо мені в очі, - я не хочу, щоб від тебе були проблеми. Ти будеш покірною. Якщо приймеш це, то сьогоднішня ніч змінить твоє життя.

Звісно, те що він говорив мені не подобалось. Бо я не з тих, хто просто так підкориться. Та що поробиш, зараз маю погодитись. Ну а там буде видно, вийде в мене коритись чи ні. Та я думаю, що ми обоє здогадуємось, що ні.

Ми домовились, що до вечора я залишусь в нього вдома. А коли почне темніти, то відправимось туди, де все має статись, в самі глибини лісу.

Він пригостив мене гарячим чаєм. І був на диво, гостинним. Можливо, Кай і не такий жахливий, якщо з ним не ворогувати. Та з моїм характером цього не дізнаюсь, напевно. У нас в обох є лідерська жилка. І нам буде важко разом вжитись. Звісно є один варіант, але він не для нас.

Я занепокоєно чекала моменту, коли інша частина мене прокинеться і вийде на волю. Мені потрібно очистити розум від зайвих думок — підготуватися до пробудження.

Вечір вже спускався. Телефон розривався від маминих дзвінків. Я надіслала смс, що все гаразд і не треба хвилюватись. Емі теж не сказала нічого — щоб вона не зірвала плани в останню мить. Останні дні між нами виникла прірва, ми майже не розмовляли.

Погода не покращувалась. Дощ мрячив, вітер посилився. Здавалося, насувається буря. Але це мене не зупинить.

За кілька годин я отримаю те, чого прагнула. Стану іншою. Сьогодні — мій останній вечір як звичайної людини, і одночасно — хвилюючий і особливий.

и мовчки сиділи в кімнаті, кожен занурений у власні думки. За вікном пориви вітру з силою шарпали гілки дерев, іноді зриваючи з них останні краплі дощу, що били об шибки, наче тривожний ритм часу. Годинник на стіні цокав гучніше, ніж хотілося. Час невпинно наближав вирішальний момент.

Кай щось копирсався біля шафи, час від часу поглядаючи на мене. Його обличчя залишалося непроникним, проте в очах читалася внутрішня напруга.

— Ти боїшся? — зненацька спитав він, не відводячи погляду.

— Ні, — відповіла я майже без паузи. — Я чекала цього занадто довго, щоб боятись. Але хвилююсь. І не через біль чи зміну… — я зупинилась, вдихнула. — А через те, що не знаю, якою стану.