Розділ 3 "За мить до мрії"

Вдома мене з нетерпінням чекали Емі і Сідні.

Не встигла я переступити поріг нашого будинку, як сестра накинулась на мене з обіймами.

- Нарешті ти прийшла, - занепокоєно промовила Емі.

- Я ж просто гуляла з Ванесою. Яка розмова?

- Я вже розповіла мамі, тепер слухай ти. В місто приїхали мисливці, вони збираються залишитись тут жити. Думаю ти розумієш, чим нам це грозить? – серйозним тоном сказала, - з завтрашнього дня ти в небезпеці. Тому краще відмовитись від тієї затії, за для твоєї безпеки.

- Що? Ні! – твердо сказала я. – Я рахувала дні до цього моменту, готувалась два роки. Ви не можете так зі мною вчинити! - Розсерджено продовжувала, - це мій вибір!

- Олівія, - строго зиркнула на мене мати. – Ти що не розумієш? Це небезпечно! Дерек не виходить на зв’язок вже другий день. І хто знає, може він вже мертвий. Ти ж вже доросла, повинна розуміти серйозність ситуації. А ведеш себе так наче тобі десять років.

- Правильно, мамо! Я доросла, тому можу сама приймати рішення – невгамовно сперечалась, відстоюючи свою правоту. – Ми повинні боротись за свою територію і за своє місце в цьому світі, а не ховатись в кущах, боячись мисливців. Ми сильніші, спритніші, розумніші. Це вони мають нас боятись, а не навпаки. – Аж мурашки по шкірі пробігли від своєї короткої промови.

- Ох, Олівія! Ну чому ти така вперта. – Трохи сердито сказала сестра. – Але, вона права, мамо. Ми надто довго тікали від них і зараз або вони нас, або ми їх. Іншого варіанту нема. В цій війні кожен важливий.

- З вами чи без вас, але я не відступлюсь від своєї мети. – залишила за собою останнє слово і сердито пішла до своєї кімнати.

Я не з тих, хто буде ховатись від ворога. Я – воїн. І буду до кінця боротись за свої інтереси, відстоювати свою територію. Здається, це у мене від діда. Він був таким же войовничим, впертим, любив свободу. Героїчно покинув цей грішний світ у боротьбі за своїх.

Потрібно якось пережити цю ніч. Таку довгу. Від хвилювання спати зовсім не хочеться. Знаєте, так прикро, коли близькі тобі люди не розуміють тебе, не підтримують. Знаю, вони хочуть для мене добра. Але ж це моє життя. І я повинна прожити його так, як мені того хочеться. Навіть якщо воно буде коротким. За те моє. Це мій вибір. Ми нікому нічого не винні. Ти не зобов’язаний вступати в університет, який обрали тобі батьки, не зобов’язаний займатись тим, що не подобається, не приносить задоволення. Життя воно одне. І не потрібного його марнувати на здійснення чужих забаганок, чи не здійснених чиїхось мрій. Є ти і є твій вибір. Якщо це буде помилка, то вона буде твоя. Якщо перемога, то найсолодша. Ми приходимо в цей світ, щоб бути щасливими. Нехай це звучить егоїстично. Але всі ми трохи, а хтось зовсім не трохи - егоїсти, хоча ніхто цього не визнає.

Так важко бути людиною.. Людина особа меркантильна. Така вже її природа. В тварин все просто і зрозуміло. А особливо в вовків. Вони альтруїсти: поступаються власними інтересами на користь інтересів зграї, дбaють про своїх стaрих і порaнених, поблaжливі до молоднякa і пильні до дитинчат. Вовки особливо оберігають мaтерів, що вигодовують вовченят, ці вовчиці мaють особливий захист і привілеї. Досвідчені вовчиці-мaтері піклуються не тільки про власне потомство, але й про дитинчат молодих вовчиць. Саме матері відводять малюків у безпечне місце, поки вовки-воїни тримають оборону. Воїнами можуть бути не лише самці, але й самиці, у яких немає на даний час потомства. Вовча зграя має струнку ієрархію і розподіл обов’язків. У цій дивовижній структурі не є вирішальними ані вік, ані стать, ані сила – ці фактори беруться до уваги лише з огляду на потреби зграї. Як би парадоксально це не звучало, але при розподілі ролей і обов’язків вовки керуються «здоровим глуздом», виходячи з того, що буде корисно для виживання всіх.  Вовка ніхто не тримає у зграї: не подобається – йди і створи свою або ж знайди собі кращу (якщо приймуть) чи залишайся одинаком.. Вовк не вбиває просто так, не вбиває заради розваги, не вбиває з відчаю чи в афекті. Вовк убиває, щоб вижити. Точно і блискавично, миттєво. Вовк убиває того, хто й сам уже близький до смерті.

Шкода, що люди не вовки..

Я вже склала план,  на випадок, якщо мати й сестра мене не підтримають. Зроблю це таємно.

Сьогодні було особливо самотньо. Сиділа собі одна в своїй кімнаті, копирсаючись в думках. Хоча в самотності є свої переваги. Очищує розум, робить більш незалежними, робить наше сприйняття світу більш усвідомленим.

Хтось постукав в двері. Це була Емі.

- Можна? – запитала дозволу зайти в кімнату.

- Проходь.

- Ти не сердься на нас. Ти ж знаєш, що ми хочемо для тебе кращого життя. Можливо, це не твоя війна, Олівія. Все ж таки комусь потрібно буде продовжити наш рід, якщо раптом цього не зможу зробити я.

Мені не хотілось навіть слухати її. Нічого нового. Я не хотіла з нею сваритись, чи сперечатись. Це нікому не потрібно. Безглузда розмова. Моє рішення не зміниться.

- Емі, я хочу спати. Думаю тобі вже також час, - виховано попросила піти сестру, та залишити мене в спокої.

Як не дивно, вона не стала сперечатись. Смирно залишила мою кімнату, залишивши після себе запах свіжого лісу.

І справді пора мені вже спати. Чим скоріш засну, тим скоріш настане завтра. Я завжди керувалась цим принципом в дитинстві, коли чогось чекала. Наприклад перед святами завжди лягала спати раніше, щоб вже через мить прокинутись і задоволено розпаковувати свої подарунки.

Отож, зараз засну, а за мить проснусь. За мить до мрії.

Як думаєте яка моя мрія? І чи здійсниться вона?

Пиши варіанти в коментарі, підписуйся та жми на зірочку))