Розділ 2 "Банда"

- Привіт, Ванесо! – радісно вигукнула я.

- Нарешті ти прийшла. Я вже зачекалась, - посміхнулась і міцно мене обняла.

Ми зустрілись у старому парку в центрі міста. Тут завжди було людно, особливо під вечір — музика, сміх, шурхіт листя під ногами. Молодь приходила потусуватись, поговорити про своє, про важливе і дурне водночас. Ми з Ванесою теж мали свій ритуал — брали у кав’ярні по улюбленому напою й ховались у тінь під тим самим деревом.

— Останні дні літа, — видихнула я, сідаючи на лавку. — І чомусь від них завжди трохи сумно.

На сусідню лавку тим часом присіла банда. Так ми їх називали — місцеві. Завжди разом, завжди при справі. Хлопці — мужні, загартовані, ніби з якогось бойовика. Дівчата — стильні, різкі, з поглядом, який міг розрізати повітря. Від них віяло чимось незрозуміло тривожним. Гнів? Можливо. Помста? Ще більше схоже.

— Ох, які ж вони красунчики, — захоплено прошепотіла Ванеса. — Таємничі, мов північні вітри. Особливо Ніл...

Подруга розповідала, що їй подобався Ніл Флорес. Вона в нього була закохана ще з шостого класу, але він не звертав на неї уваги. Всі хлопці тієї банди тусувались тільки з своїми дівчатами. Чужих до свого таємничого клубу вони не пускали.

Другий хлопець, це Кай Уокер. Ми один одного завжди недолюблювали. Я відчувала від нього якесь призріння, чи що. Завжди холодний, пригнічений, самовпевнений. Аж бісить. Хоча зовні був доволі симпатичний. Завжди ходив з своєю дівчиною Дейзі Лонг. А її подругою була.. Вгадайте хто? Так, моя люба сестричка.

— Райт! — обізвався раптом Кай. Його голос — сухий, владний. І той погляд… як наказ.

Ага, ще чого.

Я всілася ще глибше, ковтнула гарячої кави.

«Підійди сам, командире», — промовила подумки.

.Якщо йому потрібно то хай і підійде. Ще не народилась та людина, яка буде мною командувати. Ну крім мами звісно. Ох, характер у мене зовсім не ангельський. Знаєте, іноді таке відчуття, що в мені живе дві людини. Одна добра, мила, щира, благородна, чесна, рішуча, самостійна. Інша – принципова, серйозна, іноді жорстока, різка, категорична, вперта, незалежна.

- Що тобі треба, Кай? – Не привітно. Не мило. Так, як я вмію.

От з завтрашнього вечора і буде командувати. А сьогодні я ще вільна людина і не зобов’язана виконувати його забаганки. Язик – мій ворог. Знаю, що не повинна з ним себе так вести, але нічого не можу з собою зробити. Ой мені він ще все це згадає. От тоді непереливки мені буде.

Запхнувши свою гордість куди подалі все таки підійшла. Кунила на нього свій невдоволений погляд та привіталась з рештою його банди.

Кай схопив мене за лікоть і відвів в сторону. Так глибоко заглянув в мої темні очі і сказав:

- Від сьогодні ти маєш бути обережнішою, пильнішою! – приказним тоном промовив він.

Я глибоко вдихнула, стримувала себе як могла. От як одна людина може викликати стільки роздратованості просто своїм існуванням. Зціпивши зуби я відповіла:

- Я завжди пильна і обережна, Кай. Тому прибережи свою турботу для когось іншого, - видала я крізь зуби.

- Яка турбота, Райт? В місто приїхали небажанні гості і здається, вони планують залишитись тут надовго, тому в наших з тобою інтересах, якщо ти будеш покірною. І потім мені не доведеться витягувати тебе з халепи. Пам’ятай, що з завтрашнього дня, ти маєш думати не тільки про себе. Повинна будеш відстоювати наші спільні інтереси.

Я розуміла, що він правий. Зовсім  трішечки. Але я не хотіла цього визнавати. Ох і тяжко мені буде з ним.

- Добре – коротко та невдоволено гаркнула. – Де Емі? – це питання мене хвилювало більш за все.

- На завданні. – злісно відповів і пішов назад до своєї компанії.

Я повернулась до Ванеси, намагаючись не показати, як усередині усе стискається.

- Що він від тебе хотів? – з цікавість запитала Ванеса. – На побачення кликав? - зареготала вона.

- Фу! Ти що? Від самої думки  верне. – Хоча, признаюсь, на мить в голові виникла думка, якою б ми були парою. Але можу з стовідсотковою впевненістю сказати, що ми обоє цього не бажаємо.

Ще трохи поседіли в парку з подругою. Попліткували про накипівше. Періодично ловила на собі невдоволені погляди Кая. Я ж не могла не відповісти йому взаємністю. Відчуваю, що через нього в мене буде купа проблем. Решта його друзів були більш привітні. Особливо Дейзі. Думаю ми з неї швидко знайдемо спільну мову.

Ми з Ванесою мило бесідували, та нашу розмову перерва дзвінок мого телефону. Це була Емі. Ну нарешті. Я вже почала хвилюватись.

— Слухаю...

— Олівія, — її голос був різким, уривчастим. — Де б ти не була — терміново додому. Є розмова. Важлива.

Мене ніби ударили по голові. Її тон... Це не просто "розмова". Це щось серйозне.

Я кинула погляд на Ванесу:

— Вибач. Я повинна бігти.

І побігла, вперше за день по-справжньому відчувши страх