Розділ II. Наближення бурі

Розділ II

"Наближення бурі"

*************************

Свистіння пилки не затихало ані на мить, двоє хлопців із заповзяттям різали дерево, яке потім мало піти на стріху однієї із хат. Нещодавно пройшла страшна буря, позривало дахи, повалило навіть сарай. Доводилося тепер усе відновлювати, а місцевому старості ламати голову, як встигнути до прибуття лорда Дареда та його не менш благородного почету.

– І хочеться йому пертися в таку далечінь! – буркнув собі в кубок Ягелін – добропорядний керівник, батько шести дітей, а за версією більшості мешканців замку Довгорову – найпаскудніший виродок із усіх можливих старост, – Ну чого ти мнешся на місці, як той бик перед злучкою?! Берися до роботи, дурню!

   Сьогоднішнім дурнем виявився чотирнадцятирічний Юстан, син місцевого зброяра та наймолодший серед робітників. В перші дні після буревію він сам викликався добровольцем, аби допомогти відновити домівки постраждалих, однак уже на другий день дуже пожалкував про свою доброту. Йому доводилося працювати на рівні із дорослими чоловіками, а батько постійно був в кузні і перековував зброю для місцевої варти, тому за сина заступитися не було коли.

   Сіроокий хлопчина тільки що присів перепочити, але тут-таки був змушений підводитися та йти до роботи. Глянувши на тушу Ягеліна, що грілася під скупими проміннями сонця, хлопчина скривився, ледь помітно кивнув і почимчикував до інших. Пилка свистіла. Ягелін раз по разу кляв когось із працівників за повільну роботу.

   Юстан вирішив піднятися на дерев`яні стіни укріплення, аби менше бачити та чути набридливого вилупка. Хлопець привітався із вартовими, що нудьгували біля невеличких воріт. Запримітивши хлопця, один із них кинув навздогін:

– Гей, шмаркачу, куди це ти?

   Юстан спинився, глянув на сивоволосого чолов`ягу, який скоріше заговорив до нього із нудьги, аніж з цікавості.

– Хочу подихати свіжим повітрям. – сказав.

– Ха, а тут тобі що, знизу не так дихається? – заіржав наче кінь другий бурмило, якого настільки розвеселила відповідь хлопчини, що його регіт лунав на весь двір замку.

– Тут смердить. – відповів Юстан, і непомітно для інших зиркнув в бік розчервонілого Ягеліна.

   Вартові перезирнулися, потім як один глянули на хлопця із незрозумілими поглядами. Хлопчина хмикнув, розвернувся і піднявся сходами на укріплення, звідки відкривався непоганий вид на невеличку річечку та ліс, що прихилився до Довгорову із північного заходу.

    Він часто бував тут, коли батько давав вільну хвилинку, або ж коли просто було сумно і хотілося побути на самоті. Довгорів був являв собою невеличкий дерев`яний замок, дерев`яні укріплення та, не повірите, дерев`яні халупи. Ясна річ, що хлопцеві на подобі Юстана тут було нецікаво. Він хотів пригод, марив про звитяги великого воїна, адже неодноразово чув від батька про героїв, які ще живі, і які вже давно померли.

   "Колись я стану видатним, а поки що можу просто пильнувати зі стіни та вправлятися в ролі вартового. Ніхто ж не заперечить, правда?"

   І тоді Юстан почав пильніше вдивлятися в ледь помітні обриси лісопилки, що стояла біля лісу, тоді глянув в напрямку сходу, на Широкий шлях. Він вірив, що колись виїде на цю дорогу на власному коні та із мечем в руці, аби здійснити безліч подвигів та написати власну історію.

   Юстан стояв на стіні, мріяв про майбутні звитяги і зовсім забув про свої обов`язки. Внизу було чутно вигуки та лайку, можливо, хтось уже його шукав.

   "Ще одну хвилинку."

   Він відірвав погляд від відомої лише йому точки на горизонті, знову прийнявся оглядати місцевість. І побачив фігуру вершника, що вчвал гнав коня прямісінько до воріт замку.

   Уже за мить вартові на укріпленнях зарухалися, збіглися до воріт, намагаючись розгледіти приблуду. Командир віддав наказ десятку лучникам тримати луки наготові, однак хтось впізнав у вершнику свого знайомого, чи то кума. Вартові розступилися, даючи дорогу загнаному коневі. Із рота тварини текла слина, а боки спінилися від постійної скачки. Вершник виглядав й то гірше, мав напівпритомний вигляд, а очима блукав від одного обличчя до іншого, наче намагаючись побачити бодай знайомого.

– Гадвіне, невже ти?!

– Калвіре...Боги змилувалися, я знайшов...

   Тут на шум та біганину припхався лорд Ягелін, своєю тушою розіпхав вартових. Він одразу втупився поглядом в чоловіка, трішки помовчав, поки тому допомагали злізти із коня.

– Що сталося, чоловіче? – спитав за секунду, аніскільки не переймаючись тим фактом, що новоприбулий ледь тримався на ногах.