Епілог

Ожинка хотіла щастя.

Простого, теплого, звичного щастя, про яке мріє кожна людина. Хотіла, щоб у хаті пахло пирогами та молоком із медом. Хотіла, щоб лунав дитячий сміх. Хотіла, щоб удома на неї чекали, любили, цінували…

Але не всім судилося мати те, що хочеш. Легко любити те, що ти хотів. Але набагато складніше і важливіше полюбити те, що дала тобі сама доля.

Долі завжди видніше…

– Втомилася зовсім? – схилившись, Яррей торкнувся губами скроні дружини й поправив ковдрочку, що сповзла з крихітки, яка спала в підвісній колисці.

– Ні! – збрехала Ожинка, сонно покліпавши очима, і, сховавши позіхання в кулак, загорнула відьмацьку книгу. – Заметіль за вікном. От і зморило!

– А може, те, що в нас у хаті від самісінького ранку до пізньої ночі всі недужі з трьох вовчих селищ? – пробурчав Ярр, підтримуючи дружину під руку й допомагаючи підвестися. – Тобі народжувати не сьогодні-завтра.

– І що? Вигнати всіх і сказати, щоб самі зі своїми болячками розбиралися? Я й так… не чаклунствую зовсім відтоді, як знову при надії стала. Твоя б воля – зв'язав би мене і не випускав би з хати!

– І сам не виходив би! – хрипко пообіцяв Яррей самісінько біля губ дружини, і та вмить зашарілася, ніби не були вони вже третій рік чоловіком та дружиною. Ніби перед ним усе те саме мале, тендітне, хоробре, вперте дівчисько, що підібрало в лісі пораненого чужинця.

Він прибрав неслухняні пасма зі втомленого її обличчя і, як уже тисячі разів до того, потонув у нескінченній блакиті її очей. Нахилився, торкнувся губами її губ, удихнувши запах літнього лісу та трав. І вона тут-таки відгукнулася.

Огорнувши його теплом, щастям, турботою. Вона, та, що дарована йому Місяцем, богами і Матір'ю всіх відьом. Вона, та, заради якої він ладен був пройти по вогню босоніж. Вона, що подарувала йому світ і щастя.

Ярр пригорнув до грудей свою відьму. Завмер, дослухаючись до того, як б'ється її серце.

– Лягай спати! – велів він, уклавши її на ліжко й кутаючи в хутра.

І Ожинка не стала сперечатися й обурюватися. Усе ж таки останні тижні вагітності її добряче втомили.

– Акая нам кошеня хотіла в хату пустити, – напівсонно сказала Ожинка.

– І?

– Я відмовилася!

– Усе на свого Малька чекаєш?

– Чекаю! – озвалася Ожинка. – Знаю, що повернеться. Рано чи пізно. Відчуваю.

Яррей знав протилежне: залишився кіт натомість дару Вели в підземеллях. Вона подарувала Ожинці не тільки життя, а й щастя їм обом. Срібний браслет, що Яррей надів дружині, беручи з нею шлюб, беріг відьмацьку силу, хоч у чаклунстві, хоч на ложі. І не мучилася тепер Ожинка вранці, сумуючи за своєю силою.

Відьма подарувала їм щастя! І перевертень ладен був віддати їй бодай душу за цей дар.

Яррей вийшов надвір.

Заметіль і справді завивала скаженим звіром. У таку хуртовину не кожен наважиться і за поріг ступити.

– Мняу! – почувся ледь не жалібний оклик.

Ярр завмер. Здалося? Бути не може!

– Мальку?!

– Мальок! – озвався красивий жіночий голос. – Радий?

У вовкулаки серце стислося. Не може бути! Не прийшла ж вона по… Ожинку?

– Не бійся, Яррею, – ніби прочитала думки перевертня Мати відьом. – Я не шкодитиму твоїм жінкам, – вона наблизилася настільки стрімко, що здавалося – просто з'явилася за крок від вовкулаки нізвідки. – Я принесла дар твоїй доньці. Вона стане наймогутнішою за всі віки. Найсильнішою. Із кров'ю перевертнів і відьом. А в сильної відьми має бути сильний Хранитель. Меленкаре!

– Мняу! – озвався кіт, вибігши на ґанок.

– Бережи моїх дівчаток, вовкулако! І нехай доля буде прихильною до цієї хати.

Яррей кивнув, знову не в силах вимовити й слова. Треба було б подякувати їй, але голос чомусь знову підвів.

Вона розтанула, ніби примарилася.

Яррей прочинив двері, і величезний чорний кіт забіг до хати, залишивши за собою білі снігові сліди.

– Я так і не подякував тобі за все! – прошепотів Ярр, присівши на лаву.

– Мр-мняу! – озвався відьмацький кіт, вискочив на лежанку, пробіг по хутрах, згорнувся біля Ожинчиного живота і гучно завуркотів.

А Ярр усміхнувся!

Чи не про цю відьму казала Вела? Здається, вони знову на дівчинку чекають.

Якщо так і далі піде, то наступним ватажком зграї стане дівка. Хоча… хтозна, скільки дітей пошлють їм ще боги.

Долі завжди видніше! І з того, що вона посилає, завжди можна збудувати своє, справжнє щастя!

*** 

От і вся історія Ожинки та Яррея.

Якщо вона вам сподобалась - не забудьте клікнути сердечко. І підписуйтесь на сторінку автора, щоб ми знову зустрілись з вами на сторінках нових історій.

З любовʼю та теплом, ваша О. Гуйда!