Розділ 27

– Мр-мняу! – вдарилося об склепіння печери, пронеслося темними переходами і пройняло до самісінького серця.

Великий чорний кіт шмигнув повз, і Яррей уже подумав, що темрява в печері та нестерпна спека зіграли з ним злий жарт. Що це прокляття Мертвих печер прийшло по нього. І навіть вовчий зір підводить.

– Мняу! – вимогливо повторив кіт. – Мвняу!

Яррей труснув головою. Невже це не марево? Мальок? Чи злий дух? У будь-якому разі, поки не перевіриш – не дізнаєшся! Ярр перевів подих, похлинувшись сухим гарячим повітрям, і обережно рушив до нежданого помічника.

– Ти-то… як ти?.. – точно Мальок. Цього кота важко було не впізнати. І навіть зрозуміло, чому він прийшов. От тільки як сам аж сюди дістався?

– Прх! – пирхнув Мальок, звернувши у вузький, майже непомітний прохід.

– От точно б не додумався, що саме туди веде дорога, – гмикнув Ярр, поправивши мішок на плечі, і рушив услід за Мальком.

Та щойно протиснувся за котом, як стіни здригнулися від грізного реву. Навіть у вовкулаки волосся на голові заворушилося. Хоч, здавалося, не так і просто його налякати. Що це було? Якось дізнаватися йому зовсім не хотілося.

Лаз годився, здається, тільки для кота. Бо подекуди Яррею доводилося повзти рачки, а подекуди і взагалі – по-пластунськи. У голові дедалі виразніше й наполегливіше пульсувала думка, що він схибнувся, пішовши за котом. Чи, може, і не кіт це? Злий дух, що з'явився йому, аби заплутати дорогу, сплутати думки…

Але тепер йому зворотної дороги не було. Просто тому, що розвернутися не вийшло б, і доводилося вперто просуватися вперед.

І коли, здавалося, розтанула остання надія, спека стала такою, що вовкулаці виразно примарилося, ніби запахло печеною шинкою, а горло пересохло настільки, що навіть кота гукнути Ярр уже не зміг би, якби й захотів, – в обличчя дихнуло прохолодою.

Перевертень навіть подумав, що йому примарилося. Але повторний подих свіжості та прохолоди ніби підштовхнув його.

Прохід потихеньку ставав ширшим. Яррею навіть вдалося звестися на ноги, озирнутися.

В очі вдарило яскраве ніжно-рожеве світло. Чи то від довгого перебування у непроглядній темряві йому будь-яке світло здавалося надто яскравим.

– Мняу! – знову пролунав голос кота.

Ярр швидко опанував себе й обережно рушив уперед.

Це була печера, що немов куполом накрила озеро, яке й світилося цим рожевим світлом. Зі склепіння ледь не до самої води тягнулися прозорі сталактити, що ловили світло й розкидали сонячних кошенят.

І більше нічого.

Мальок пробіг по самісінькому краю озера, зупинився, озирнувшись на Яррея, і побіг далі.

– О! Ти повернувся? – пролунав дзвінкий і мелодійний жіночий голос. – Я вже думала, що пішов назавжди!

Висока жінка, закутана в чорне й багряне вбрання, виступила ніби зі стін печери і вмить підхопила на руки кота. Її шкіра була абсолютно білою, мов перший сніг, а волосся чорним, мов свіжозорана земля. І губи червоніли, мов стигла калина.

Вона м'яко погладила чорного Ожинчиного Малька і тільки після цього поглянула на Яррея. В очах її хлюпала сама темрява. Темрява й вічність, минуле й майбутнє, реальне й вигадане, сила і знання…

Перевертень завмер, не в силах відірвати погляд від цих очей. Думки немов туманом затягло, ніби зачарувала його дивна жінка.

– Бач, який у мене нині гість! – не сказала, а проспівала жінка. – Це ти мені його привів?

Кіт незвично промовчав. Він узагалі здавався якимось… не таким, як завжди. Надто поважним і надто вже чужим.

– Гарний подарунок. Може, я тобі навіть пробачу твою втечу.

– Я не подарунок! – оговтавшись, тріскуче і хрипко просипів Яррей. – Я прийшов до Відьмацьких джерел.

Жінка схилила голову до плеча, глянувши на нього, як на нерозумне дитя, і всміхнулася. Потім легко торкнулася стінки печери і щойно прибрала руку – по каменю потекла вода.

– Те, по що ти прийшов – має свою ціну, Яррею, – зронила вона. – Я не шаную побічних нащадків мого чоловіка. І ти живий тільки тому, що тебе привів сюди Хранитель однієї з тих, у чиїх жилах тече моя кров. Чим ти ладен заплатити, вовкулако?

Яррей замислився, переступив з ноги на ногу. Щось йому підказувало, що цій жінці байдуже, що він зараз скаже. Байдуже, що запропонує. І як виправдовуватиметься. І все ж не міг не спробувати.

– Ми всі з дивного народу…

– Цим ти можеш дурманити голову юній недосвідченій відьмі, але не мені! – різко і зло обірвала його жінка, спустивши кота на землю.

– Я не знаю, чого ти хочеш, але прошу одного – залиш їй життя! Візьми моє – але їй залиш! – у відчаї, ледь гарчучи й хриплячи, випалив перевертень. – Якщо все знаєш, то знаєш і те, що я все одно не зможу жити без неї. Що мені начхати на моє майбутнє, якщо в ньому не буде її. Ти й так усе це знаєш, але так плекаєш свою ненависть до вовків, що гратимешся зі мною до тієї миті, поки не стане запізно. Убий мене відразу…

Та договорити Яррей не зміг. Мати всіх відьом – всевидяча Вела – гучно й образливо розсміялася. Так, що Ярр стиснув кулаки, до болю вп'явшись у долоню вовчими пазурами, що проклюнулися. Багряна кров часто закапала на відполірований камінь, у води сяючого джерела, змішавшись із рожевуватою іскристою вологою.