Розділ 26

– Схаменися, сину! – обурювалася Акая, кидаючись із кутка в куток і гарчучи від безсилої злості. – Мертві печери – не місце для вовкулаки! Вони взагалі не місце для живих!

Яррей навіть не глянув на матір. Він усе вирішив. Тієї самісінької миті, як Інгра сказала, що води відьмацьких джерел можуть повернути сили й життя в Ожинчине тіло. Більше йому знати не треба було. І ні злість матері, ні гарчання батька не зможуть його зупинити. Без неї Ярру життя нема.

– Я вирішив! І ти тільки дарма стрясаєш повітря, намагаючись мене відмовити, – приголомшливо спокійно кинув Яррей, навіть не звівши погляду.

Акая пирхнула й присіла на край лави, де син збирав речі у свій заплічний мішок.

Як він подорослішав за один оберт місяця. Ніби за один місяць прожив цілу вічність. Нічого не лишилося від безглуздого задираки, що ще недавно дражнив молоденьких вовчиць. Син став іншим, і Акая не могла собі відповісти чесно – подобалися чи не подобалися їй ці зміни. Ця рішучість, втома, сила духу. Він і справді її не послухає. І це розривало їй серце. Але зараз він був більш ніж гідний вести за собою зграю.

– Учора я втратила одного сина… – почала вона, і голос її зірвався, захрип. – Я не можу оплакати його, бо він живий. І не можу радіти за нього, бо такої долі нікому не бажаю. Можу тільки просити богів, аби вони послали йому милостиву долю, попри те, що він накоїв.

Ярр різко видихнув, але лише вперто підібгав губи. Він розумів, до чого хилить мати, та це не змінювало його рішення. Він різко затягнув мотузки на мішку і рвучко пригорнув Акаю до грудей, шкірою відчуваючи її судомні схлипування.

– Пробач мені! – видихнув він у її маківку.

І, ніби намагався втекти від благання в її погляді, вилетів геть, на ходу накидаючи лямки мішка на плече.

Уже вийшовши надвір, під дошкульний дрібний осінній дощ, змішаний із першим снігом, Яррей кілька митей постояв, підставивши обличчя дощу.

Він мусить повернутися. Заради Ожинки і заради Акаї. Заради батька і зграї.

Треба було поспішати. Але Яррей не зміг відмовити собі, звернув до хатини Інгри.

Там усе так само тхнуло паленим полином і хворобою. Стара Інгра курила зілля і перебувала десь між світами, питаючи в богів про майбутнє й минуле, про правильне й лихе, про те, що відомо тільки богам.

Яррей не посмів її тривожити. Не до неї прийшов. Зробив кілька кроків углиб кімнати, і в нього стислося серце, щойно погляд знайшов мертвотно-бліду кохану. Навіть груди її здіймалися ледь помітно.

Перевертень наблизився до лежанки, вдивляючись у ніби змарніле обличчя, принюхуючись до вже ледь відчутного її рідного запаху – запаху літнього лісу. Обережно торкнувся холодних, незважаючи на жарко натоплену хату віщунки, губ.

– Я скоро! – пообіцяв Ярр. – Я не покидаю тебе. Сподіваюся, ти чуєш!

І байдуже, чи чула його відьма зараз. Він зобов'язаний був це пообіцяти насамперед собі.

Він ішов, не озираючись. Перекинувшись на вовка і тягнучи в зубах мішок із тим малим, що вважав за потрібне в дорозі, Яррей біг на північ настільки швидко, наскільки вистачало вовчих сил. Залишивши в хатині віщунки своє серце, свою душу, він ішов у темряву Мертвих печер, з яких не повернувся ще жоден перевертень, людина чи будь-хто, у кого в жилах текла гаряча кров, і боявся тільки одного – не встигнути!

Над кам'яним плато густішали сутінки, коли Яррей, спускаючись крутою стежкою, що зміїлася між вічними валунами, наблизився до чорної пащі печер. Здавалося, ведуть вони в підземну обитель Велеса та Вели. Печери дихали сіркою та чадом, гаряче повітря розтоплювало сніжинки, а краплі дощу, падаючи на сірий камінь, умить висихали.

Яррей перекинувся на людину, швидко натягнув на себе тонку сорочку та штани, знову закинув на плечі мішок із речами й рішучим м'яким кроком хижого звіра зайшов до печери.

Груди тут-таки стисло. Гаряче повітря із запахом сірки обпалило горло й ніс. Добре, що він не залишився вовком. У людській подобі все ж таки легше зносити цей сморід.

Дрібне, але гостре каміння хрумтіло під ногами. Іноді Ярр відчував його навіть крізь товсту підошву чобіт.

Поступово очі звикли до темряви. І вовчий зір дозволяв розгледіти не лише розмиті обриси довгого лазу, а й гострі сталактити, що звисали зверху, дрібні самоцвіти у стінах, а часом і пожовклі кістки. Відповзали в різні боки вузькі проходи, ніби коріння старого дерева проклало їх. І від того місце це здавалося священним, прадавнім, а перевертень тут почувався чужим, зайвим.

Але навіть не це найбільше виснажувало Яррея. Спека. Нестерпна, палюча, суха спека, що випивала сили навіть із молодого дужого вовкулаки.

Часом він зупинявся, аби промочити горло, але намагався не робити більше одного ковтка води.

– Якщо десь тут і є джерела, то явно не з водою, – собі під ніс пробурчав перевертень, скривившись від різкого пориву розпеченого вітру.

На мить йому здалося, що там, у глибині печер, видихнув величезний вогняний змій. Або, може, сам Велес? Та чи не покровитель він йому? Чи не мав би пожаліти? Хоча жоден бог слабких не жаліє.

Якоїсь миті дорога почала спускатися вниз настільки стрімко, що чоботи ковзали по дрібному камінню, і Ярру ставало важко втриматися на ногах. Часом він просто чіплявся за стіни, але камінь кришився під пальцями, і Яррей тільки, перечіплюючись, падав і ледь не стрімголов котився вниз.