Розділ 25

Яррей лютував. Досі тхнуло кров'ю після сутички та димом від багать повні. Досі блукав у крові азарт, але більше – страх. Ні, перевертень не боявся смерті. Не боявся він і вигнання. Не боявся того, що його зграя ним гидуватиме. Цієї миті серце перевертня пропускало удар за ударом, щойно думки його поверталися до тендітної відьми, яка вплуталася в бійку зі старим чаклуном.

Як вона там? З одного боку, Інгра б уже послала по нього, якби Ожині погіршало. Але був той, інший бік…

Знову долинуло бурчання грози, що віддалялася, і Ярр не стримався – загарчав їй у тон. Хтось поруч здригнувся й позадкував, але син ватажка навіть не озирнувся на нього.

Батько й мати мовчали. Ярр розумів, чому вони зволікали.

Напевно, обличчя Акаї тієї миті, коли він з'явився в селищі перед самісінькими ловами повні, переслідуватиме його всю решту життя. Як і те страждання, що відбилося на ньому, щойно він звинуватив молодшого брата у зраді.

Немає нічого гіршого для матері, ніж війна її дітей.

Немає нічого страшнішого для батька, ніж приректи свою дитину на загибель. Навіть якщо сама дитина винна в цьому.

Яррей перевів погляд на брата, що стояв навколішках у багнюці. Він був жалюгідний зараз, хоча трохи раніше, у сутичці, на якусь мить Ярр уже засумнівався, що зможе з ним упоратися. Що зможе відвоювати своє місце у зграї. Клятий чаклун…

Яррей знав, що легко не буде. Тому й залишив Ожинку в мисливській хатинці. Якби він не впорався… якби загинув чи програв, ніхто б не зважив на їхні бажання: ні на його, ні на Ожинчині. А захистити її від усієї зграї він не зміг би. Він знав, що відьма не ховатиметься і не залишиться осторонь. Тому пішов, звелівши коту наглядати за своєю господинею. Хоча Малька не треба було просити. І все одно вона прийшла…

Але саме її стривожене бліде обличчя з мокрими пасмами волосся, що вибилися й прилипли до щік, додало йому сил.

Перевертень знову глухо загарчав.

І, мабуть, надто гучно, бо батько кинув на нього важкий погляд і кивнув власним думкам. А потім якось важко підвівся. І так само важко, ніби ніс на собі ввесь тягар світу, наблизився до свого другого сина.

– Ти скоїв найгірше, що міг накоїти, Таранаю, – голос ватажка, попри його вигляд, лунав рівно й твердо. – Ти завдав болю братові, поставив під загрозу долю зграї, звернувся до чаклуна, аби перехопити владу. Про що ти думав, сину? Невже вважав, що тебе приймуть?

Таранай не поспішав відповідати. Яррей дивився і справді не розумів, невже жага керувати зграєю, вести її за собою настільки помутила його розум, що він ладен був угризтися в пельку власному братові?

– Кара за зраду – смерть! – глухо додав ватажок.

З усього видно, ці слова далися йому важче, ніж вирок переможеному.

– Чи є той, хто готовий оскаржити мій вирок? – відвернувшись від молодшого сина, батько пробіг поглядом по обличчях присутніх, але ніхто не видав і звуку.

– Я! – глухо зронив Яррей. Він це робив не для брата. І навіть не для себе. Він робив це для матері й батька. – Я вимагаю замінити страту вигнанням!

За кілька нескінченно довгих митей батько кивнув. І Ярр не став чекати на те, що буде далі. Він круто розвернувся на місці і швидким кроком попрямував до хатини старої Інгри.

У її хаті пахло паленим полином. Їдкий і гіркий запах, що в'їдався в шкіру, тіло, очі. Яррей дивом не закашлявся, різко вдихнувши важкий дух.

– Не кривися! – проскрипіла стара вовчиця. – Нічого краще не проганяє темну силу, ніж полин.

– Як вона? – присівши на край лежанки, Яррей узяв Ожинку за руку і вжахнувся – наскільки вона була крижаною.

Стара підвелася, діставши з різьбленої скриньки люльку та курильну суміш. Неспішно розкурила. І тільки потім він почув відповідь.

– Я не брехатиму тобі, – зронила Інгра, видихнувши клуб ароматного диму. – Зараз вона ближче до того світу, ніж до цього. І хтозна, чи зможе повернутися. Вона розтратила всі чаклунські сили й частину життєвих. Одне тішить, що недарма – чаклун покинув наш світ, і більше його зло світу цього не осквернить.

У Яррея від її слів зникло все повітря враз із грудей. У чиїх завгодно словах він міг сумніватися, та не в словах старої-віщунки.

– Що я можу… я – можу щось зробити?.. – прохрипів Ярр, сам не очікуючи, що стільки болю прослизне в його запитанні.

Інгра помовчала, ніби роздумувала, чи варто йому щось казати, але відповіла:

– Є спосіб. Але…