Розділ 24

Ожинка прокинулася, коли сонце вже знову схилилося до обрію. З важкою головою і не менш важким серцем. У роті виразно відчувалася жовчна гіркота, але в іншому – стан був стерпним.

Крізь затягнуті бичачим міхуром маленькі віконця майже не пробивалося світла, тому дівчина практично навпомацки знайшла кухоль і відро з водою. Джерельна вода змивала гіркоту з язика, але не знімала тягаря із серця.

Ожинка вислизнула надвір, ледь не шкереберть полетівши через Малька, що завмер на порозі.

Небо затягували не по-осінньому чорні хмари. Бурчали глухо, від чого в Ожинки сироти по шкірі бігали, а груди з кожним розкотом ніби розпирало. Ставало важко дихати, але водночас хотілося розправити крила і злетіти.

Що це було? І чому Ожинка почувалася так дивно?

– Мняу! – подав голос Мальок, звівши на неї стривожений погляд жовтих очей.

– Сама не збагну, що зі мною! Може, ти б сказав…

Та кіт лише тривожно, нервово якось мотнув хвостом. І тільки тепер Ожинка схаменулася – а Яррея ж ніде й близько не було!

І знову цей гуркіт. І це відчуття – вже знайоме, ніби штовхнув хтось межи лопатки, пхаючи кудись уперед, далі…

Відьма не могла опиратися цьому почуттю, цій силі, що гнала її кудись уперед. Кудись, де потрібна була її допомога. Невже її вовкулаці знову її сила знадобилася? Чи… чи він сам пішов до зграї? Чому її покинув?

Бо вона не потрібна? Чи тому, що…

І знову розкіт грому. Осінні грози слабкі, та від того не перестають бути гнівом Перуна. Знову по жилах прокотилася сила. Міць… а слідом цей поштовх межи лопатки, що встояти неможливо.

Ожина побігла. Не йшла, а бігла. Ніби її несла на собі невідома сила.

Почувся шурхіт перших крапель, що потонули в опалому листі. Спалах блискавки – і новий розкіт грому.

А травниця ніби не відчувала й не бачила нічого довкола. Бігла хтозна-куди.

Аж поки не опустилася на землю темрява дощової ночі. Не поважчав змоклий одяг. Втомилися ноги.

Ожинка зупинилася, сперлася об дерево, намагаючись вирівняти подих, і тут-таки почула вовче виття – протяжне, таке, що холодило душу. Чомусь Ожинка достеменно знала, що не Яррей це!

І слідом іще виття. І ще… різноголосе. Ніби вила ціла зграя…

Відьма знову зірвалася з місця, відчуваючи, що до провідної сили додалося ще й задушливе важке занепокоєння. Вона боялася спізнитися. Як тоді, у першу їхню зустріч. Коли вона знайшла його ледь живого в лісі.

Якоїсь миті показалися крізь лісову гущавину вогні багать. Почулося виття, бій барабанів, що задавали ритм, і несамовите гарчання звіра. Чи навіть кількох звірів. І відьмине передчуття просто кричало – один із них Яррей.

Травниця, не чуючи землі під собою, побрела на світло багать і звук барабанів.

Одяг мерзенно лип до шкіри, а вітер, що здійнявся і штовхав у спину, витягував останнє тепло. Але це Ожина швидше розуміла, ніж відчувала.

Ніби зачарована, вона вийшла з лісу і завмерла, дивлячись, як у смертельному двобої зчепилися два величезні вовки, оточені й вовками, і людьми. Хоча лише людина необізнана могла назвати так – перевертня.

Мовчки й незворушно стежили вони за сутичкою, навіть не озирнувшись на чужинку. Однак тільки дурень міг подумати, що її поява залишилася непоміченою. Ожинка теж завмерла і забула, як дихати, вп'явшись поглядом у бійку двох вовків. Одного вона впізнала відразу – це був Яррей. І йому вочевидь доводилося непереливки.

Відьма так би й стояла, не ворушачись, як і решта членів зграї. Але якоїсь миті відчула щось темне, важке, мов дим чи чад. Таке, що забивало подих.

І знову це відчуття, ніби гнав хтось її. Але тепер Ожина не поспішала. Повільно переставляла ноги, вишукуючи поглядом того, хто коїв лихе.

І знайшла. Чоловічка, що сховався за хатами в селищі вовків.

Його неможливо було сплутати будь із ким. Невисокий, трохи згорблений чоловік, що спирався на посох із розколотим, немов роги, навершям. Темні шкури та лахміття висіли клаптями, перетворюючи його на безформне казна-що. Блідий, худий, із гострим, як пташиний дзьоб, носом. Його маленькі чорні очі не відривалися від поєдинку. А безкровні, майже білі губи ворушилися, шепочучи закляття.

В Ожинки в душі палахнув вогонь. Знову гуркнув грім, і її долоні обдало жаром. І тієї ж миті чорні очі чаклуна вп'ялися в Ожинку, примружилися, і відьмі ніби щось у груди вдарило. Та так, що вона не змогла стримати зойк.

Похитнулася, зігнувшись навпіл. Але відразу ж зціпила зуби і сама почала шепотіти. Нехай вона слабша за цього чаклуна. Зате вона точно знає, навіщо це робить.

Сила переповнювала її, впліталася в закляття, спліталася із силою, що вирувала в блискавках, бурчанні грому, важких краплях дощу. Вона не могла дозволити загинути тому єдиному, кого кохала.

Ожинка видихнула останні слова закляття, вклавши в них стільки сили, скільки могла. Невідомий чаклун виставил уперед свій рогатий посох, але йому це не допомогло. Сила закоханої відьми ледь не знесла його з ніг. Порив вітру… спалах блискавки…

Старий звівся на ноги, кинувши зле слово, і відьма від болю впала на коліна, хапаючи ротом повітря.