Розділ 23

Ожинка несамовито гортала книгу. Так, що здавалося – ось-ось пожовклі аркуші не витримають і повилітають зі старої пошарпаної палітурки.

Їй треба було з'ясувати, як повернути силу. Що зробити, аби вона збиралася швидше. І бажано до того, як Яррей, повернувшись із ловів, почне збиратися до своєї зграї. Ожинка не могла відпустити його просто так. Вона мусила йому допомогти бодай чимось, але не могла придумати, чим.

Уранці, сидячи на краю ліжка, Ожина дослухалася до себе: здалося, що сила повернулася. Уже не боліло горло і голова не здавалася розколотим горщиком. У грудях відчувалося те саме, зрозуміле й рідне тепло. І здавалося, що ось-ось знову почне пощипувати пальці, візьмуться бігати сироти по шкірі… та ні. Може, її надто мало? Треба було більше.

Яррею потрібна її допомога! Потрібна її сила, аби впоратися з чаклунством того, хто вже раз зв'язав його вовка. І як повернути свій хист за такий короткий час, відьма не уявляла.

Замовляння. Ворожіння. Зілля… усе було не те. І Ожинка вже ладна була завити від розпачу.

– Мр-мняу! – потершись пухнастим боком об Ожинку, подав голос кіт. – Мняу!

– Якщо не знаєш, як мені допомогти, то не заважай! – роздратовано кинула Ожина, навіть не звівши погляду на Малька.

І тієї ж миті вискнула від несподіванки, коли гострі котячі зуби вп'ялися в кисть її руки. Умить набухли багряні краплі, тріснули й поповзли змійками по зап'ястку, крапаючи на книгу.

– Ти зовсім з глузду з'їхав?! – засичавши від болю та образи на кота, травниця подмухала на рану. – За що?!

– Мняу! – спокійно пройшовши вузькою жорсткою лежанкою, кіт зупинився над книгою. – Мр-мняу!

Ожинка опустила погляд на багряні краплі, що ляпками розплескалися на пожовклому аркуші. І тут-таки вони здригнулися, ожили й почали витягуватися в рівні літери, зв'язуватися у слова.

– «Сила відьми передається по крові», – прочитала Ожина ошелешено. Звісно, по крові – від матері до дочки… – Звісно! Значить, і зберігається вона… – відьма широко всміхнулася і цмокнула кота між вухами. – Дякую тобі величезне, Мальку!

Можливо, вона помилялася. Можливо, нічого не вийде. Але вона не могла не спробувати.

Дівчина хутко натягнула на ноги хутряні черевики, але на плечі накинула тільки шаль.

І вже біля самісінького виходу із зимівлі зіткнулася з Яррем.

– Я знаю, що робити! – випалила Ожинка, піднявшись навшпиньки, цмокнувши ошелешеного Яррея в губи й широко всміхнувшись.

Але тільки коли майже ідеально повний місяць піднявся в небо, коли майже спорожнів казанок із тушкованою зайчатиною, а Ожинка вивчила всі можливі й навіть неможливі замовляння та охоронні знаки, вони сіли біля вогнища просто на глиняну, вистелену сухим очеретом долівку одне навпроти одного.

– Мені це не подобається! – пробурчав Ярр, дивлячись на Ожинині приготування.

Хай він і не дуже певен був, що зможе впоратися з братом без чаклунства, але й дозволити Ожинці шкодити собі не міг. А все те, що вона приготувала – поселило в душі Ярра найгірші передчуття.

– Я знаю, що роблю, – твердо відказала відьма, перегорнувши сторінку і вдивляючись у рядки та малюнки, що ніби танцювали в поганому освітленні. І нехай вона до пуття не розуміла, що робить, і вже точно не знала, чи допоможе їй це чаклунство, та не могла не спробувати. Мусила…

Гостре лезо зблиснуло, спіймавши червонувате світло тліючого вугілля, і тут-таки дівчина різонула себе по лівій долоні.

Ярр глухо загарчав, але вона не звернула уваги на його злість. Хай злиться зараз. Потім дякуватиме.

Кров крапала в мисочку – густа, чорна. Ожинка заворожено спостерігала за тим, як на дні видовбаної мисочки збирається її сила. Лишалося тільки сподіватися, що вона правильно зрозуміла те, що показав їй кіт.

Дівчина кинула швидкий погляд на Малька, що дрімав на лежанці – навіть вухом не веде. Якби щось відьма робила не так – точно вже б нагадав про себе.

Тому Ожина перевела подих, звелася на ноги і рушила навколо Яррея.

Слова самі зривалися з губ. Ожинка все чекала того відчуття чаклунства, коли груди розриваються від захвату, щастя, радості. Коли душа співає і вплітається в замовляння разом із відьмацькою силою. Але цього не було. Навіть сиріт на шкірі не було. Тільки гул, ніби говориш у порожній горщик. І від цього відчуття іноді зривався голос, але Ожинка продовжувала наспівувати замовляння.

Потім присіла навпочіпки і, вмочивши пальці в загуслу кров, заходилася наносити захисні знаки – від лихого ока, від злого чаклунства, від необачного слова, від гострої сталі… від усього, що Ожинка могла собі придумати, що прочитала у книзі. Травниця намагалася нічого не забути, шепотіла собі під ніс, промовляла трохи гучніше. І намагалася не дивитися на напруженого, оголеного до пояса Яррея, який мав відверто моторошний вигляд у кривавих візерунках.

Ожинка, закінчивши, видихнула і похитнулася, водночас збагнувши, скільки сил із неї витягнуло таке, здавалося б, просте замовляння.

– Ти не повинна була цього робити, – зронив Яррей, притримавши її за плече. – Тобі треба відпочивати, Ожиночко…

Дівчина накрила його губи пальцями здорової долоні, змушуючи замовкнути, а потім різко подалася вперед і, обвивши його шию руками, вп'ялася в губи поцілунком.