Розділ 22

Ожинка спустила ноги з вузької дерев'яної лежанки, відчуваючи, як вискакує серце з грудей від страху, що холоди́в душу.

– Мняу?! – звів голову Мальок, настільки спокійний, що Ожинці навіть моторошно стало.

Зазвичай він на будь-яку біду бурчав і пирхав, а тут спить, ніби нічого й не було. Невже й він свої сили розгубив разом із господинею? Від такого здогаду мороз поза спиною пішов, але дівчина швидко опанувала себе. Про це встигне ще подумати.

Ожинка звелася на ноги, накинувши на голову хустку й закутавшись у пухову шаль, аби сховатися від вогкого холоду осінньої ночі. Не міг прогнати цей холод ні вогонь, що чадів, розведений у круглому вогнищі звечора, ні тепер – вугілля, що ще тліло. Тільки повітря ставало важким, ніби густим, і трохи гіркуватим.

– Яррею, – покликала Ожинка, здивувавшись тріскучій хрипоті в голосі та болю, що відгукнувся в горлі.

Ожинка рідко хворіла. Точніше, сама вона навіть не пам'ятала, щоб до неї якась болячка чіплялася. Бабуся розповідала, що в дитинстві ледве її з лап кістлявої вирвала. Але то було раз. І сама відьма цього не пам'ятала. А тепер…

Чи це все від хвилювань?

Дівчина вислизнула за хисткі двері.

– Ярре! – гукнула Ожинка і завмерла, дослухаючись до мовчазної ночі.

Перевертень не озвався. Пугукнув пугач у лісовій гущавині, дзявкнула лисиця, шаруснув хтось дрібний у хащах хирлявого молодняку.

От тобі й усе.

Ожинка здригнулася. Може, це Яррей вив? Вирішив пробігтися, аби сплячу відьму не тривожити. Чи розвідати околиці. Що з неї зараз? Тільки й здатна, що під ногами плутатися.

Травниця обійняла себе, розтерши плечі ззяблими долонями, гостро відчувши свою непотрібність. Та вона не показуватиме, як їй тяжко. Сама обирала. Знала, на що йде. Треба приймати наслідки стійко й без нарікань.

Але щойно вирішила повернутися до зимівлі, як у лісі, зовсім близько, почулося вовче виття. У відповідь йому ще одне. Потім – знову.

Ожинка зіщулилася, позадкувала спершу, а потім її мов блискавкою прошила думка – це ж можуть бути ті… що Яррея ледь не вбили. Той самий чаклун, що зв'язав вовчу сутність Ярра.

І, сама не розуміючи, що робитиме, зірвалася з місця, продираючись крізь густий молодняк, роздряпуючи ноги в хащах ожини й молячись усім богам, аби з ним нічого не скоїлося. Цього вона не переживе.

Якщо раптом йому знову знадобиться її допомога, то вона слабка, мов немовля.

Напевно, так би вона й промчала повз невеличку галявину, якби не почула голоси.

– …Я думала, ти мертвий! Яррею, тебе оплакала зграя. Я… я тебе оплакала, – пролунав тонкий жіночий голос, чомусь боляче різонувши по відьминому серцю.

– Рано мене оплакали… – глухо озвався Ярр. – Не дочекавшись повні, провели мене за межу?

Ожинка стиснула руки в кулаки. А вона ж і не замислювалася, що в її вовкулаки було життя і до неї. А що як ця дівчина з дзвінким голоском – його наречена? Чи й узагалі – дружина? Від цієї думки закортіло тікати. Тікати світ за очі, поки не впадеш безсило. Та чаклунка не змогла змусити себе навіть поворухнутися.

– Таранай сказав, що ти загинув. Що тебе вбили люди з села. А тіло твоє спалили, – обізвався ще один присутній. – Акая сама кликала тебе. Мені часом здається, що я й досі чую її виття.

– Вона йшла по твоєму сліду повз Відьмину скелю аж до людських селищ, – знову заговорила дівчина. – Каже, що відчувала твій запах, але ти був ніби схований від неї... Вона єдина, хто ще вірив, що ти живий, Яррею. Але її віри було надто мало.

Ожинка тулилася до дерева, згадавши моторошне вовче виття. Це та сама Акая? Вона приходила за пораненим перевертнем? Хто ця вовчиця Яррею?

– За два дні, у ніч повні, твій батько назве нового спадкоємця, – сказав хлопець. – Ніхто не стане оскаржувати це рішення. Не наважиться на двобій із твоїм братом. Ти мусиш повернутися! Повернутися вже сьогодні!

– Твій батько ослаб, – зронила сумно дівчина. – Не сьогодні-завтра він покине зграю. А з ним і твоя мати. І ніхто не знає, чого чекати від твого брата.

– Зграя не піде за мною, якщо поповзуть чутки, що Таранай сильніший за мене, – твердо і спокійно відказав Яррей. – Я мушу знати, хто той чаклун, що допомагає моєму братові. Поки всі не побачать його справжнє обличчя – мені не бути ватажком. Зграя розпадеться, якщо вовки почнуть сумніватися. Тому... ви повернетеся і нікому не скажете, що бачили мене.

– Яррею… – почала дівчина.

– Іррає, я сказав, що ти жодній живій душі ані слова не скажеш! – з натиском велів Ярр.

Ожинці навіть здалося, що в його голосі прорізалося звірине гарчання. Вона навіть не уявляла, що її перевертень може бути таким – жорстким, холодним.

– Це через те, що злигався з людською дівкою? – скипіла дівчина. – Тому ти не збираєшся повертатися?! Від тебе за версту смердить людиною! Ти зрадив нас заради…

– Стули пельку! – гаркнув Ярр. – Ніхто у світі не посміє кривого слова сказати про цю дівчину. Ніколи! Чула мене?

Незнайомка зробила кілька кроків назад.