Розділ 21

– Йди! Там у тітки Валени не вся капуста догризена, – сумно всміхнувшись і спустивши козу з прив'язі, зронила Ожинка. – Вона хоч і злиться, а тебе не кине.

Біляна, до кінця не вірячи своєму щастю, переступила з ноги на ногу, а потім підстрибом побігла на сусідський город. Хай у тітки живе. Із собою Білянку лісом не потягнеш, а в сусідки, хай і такої буркотливої, кізоньці буде добре.

Із псом виявилося все складніше. Шустрик скімлив, гавкав і намагався вкусити Ожинку, але розпустити пасок не давався, хоч ти плач.

Часу лишалося зовсім обмаль. Почулися вигуки з боку села. І Ожинці навіть здалося, що це голос тітки Дарени. Думала, що від такої подяки за відьмацьку поміч їй боляче стане, але – ні. Навіть прикрості не відчувала. Може, тому, що в глибині душі завжди знала – рано чи пізно це мало статися.

Не приймуть її. Не зрозуміють.

Хтось спробує звичайною зробити, віддавши заміж, як мала намір, хай і несвідомо, вчинити тітка Валена. Хтось боятися почне. А де один, там – багато. І зрештою Ожинці все одно довелося б піти.

Лишалося тільки змиритися і сказати тітці Валені «дякую», що попередила і дала час на збори.

– Що там? – м'яко спитав Яррей, швидким кроком вискочивши з хати.

– Та от… ніяк! – ледь не плачучи, озвалася відьма.

Яррей поправив торбу на плечі, в яку скидали все, що, здавалося б, могло знадобитися їм у дорозі, Ожинчину чаклунську книгу, а Мальок сам застрибнув. Перевертень схилився до пса і різким рухом розрізав пасок.

Шустрик вискнув, мов мале щеня, і рвонув із місця. Не встигла Ожинка ані слова сказати, ані гукнути його…

– І як тепер… – дивлячись услід псу-втікачу, розгублено почала вона.

– Схоче – знайде нас. Ні – то знайде іншого господаря, – відказав Ярр, беручи Ожинку за руку й тягнучи в протилежний від села бік, вузькою звіриною стежкою, що зміїлася пологим схилом.

Уже коли вони були біля самісінького краю лісу, почулася лайка тітки Валени, але тут-таки потонула в галасі юрби сільських, що насувалася, озброївшись хто чим гаразд.

І все ж в Ожинки здригнулося щось усередині, стиснуло серце так, що вона ледве втрималася на ногах, хапаючи повітря ротом. І тут-таки Яррей пригорнув її до грудей, погладив по голові, заспокоюючи, не зронивши й слова, дозволивши пережити цю мить.

– Чому? – хлипнула вона.

Ні, Ожинка знала відповідь на своє запитання. Навіть кілька відповідей, і її запитання було швидше криком про несправедливість. І разом із ним вона вихлюпнула свій біль і образу.

– Ходімо, поки не схаменулися, – взявши за руку відьму, перевертень тягнув її все далі в ліс.

Він знав цей ліс, кожне дерево, запах звіра, що пройшов недавно цією стежкою. Звісно, йому було б простіше перекинутися, так він почувався б упевненіше, але Ожина ледве ноги переставляла без його допомоги. І він не міг залишити її без явної підтримки.

Лісова гущавина миготіла перед очима, змазувалася в суцільну завісу, шаруділа лиховісно, ніби намагалася Ожинці сказати щось. Але дівчина не розуміла.

Вона ніби оглухла і отупіла. Те, що раніше само собою відгукувалося на її присутність, що чулося і бачилося – трава якась рідкісна чи місце особливе, стежка, що звернула і вела до джерел із чаклунською водою… усе це зникло. Не бачила Ожинка того, що раніше здавалося природним, звичним і правильним.

Відьма збилася з кроку і ледь не розпласталася на вогкій землі, перечепившись через корінь, що виринув з-під пожухлого багаторічного злежалого листя. До горла підступила нудота і недобре таке відчуття.

– Я порожня, – видихнула Ожинка, і їй навіть здалося, що всередині озвалася гудлива луна від її власних слів. – Ні краплі сили не лишилося. Зовсім!

І звела погляд на вовкулаку, що завмер поруч. Знала Ожинка, що ця ніч їй боком вилізе. Але не думала, що все станеться так невчасно. І тепер вона Яррею тільки тягар. Краще б покинути її в лісі. Може, і справді, поки не відновиться. А там… а там видно буде… Може, він зовсім її забуде? Нащо йому чаклунка, нездатна чаклунство творити?

– Йдемо швидше, – не звернувши уваги на її слова, скомандував Яррей, поправляючи на плечі торбу з речами та котом, що нявкнув. – Тобі ще відпочити треба. Я пам'ятаю, раніше тут була мисливська зимівля…

– Ярре, ти не чуєш?! – вигукнула Ожинка, відчуваючи, як на неї накочує істерика від пережитого і прийдешнього страху. – У мене тепер ні краплі сили нема! Я тобі тільки заважатиму!

Перевертень спокійно подивився їй у вічі і знову взяв за руку:

– Мені байдуже, Ожиночко. Хоч на все життя залишся простою людиною. Не за чаклунство я тебе кохаю.

І це «кохаю» стало ковтком свіжого повітря. Надією на щастя. Її просте щастя, про яке Ожинка мріяла, обійнявши Малька і зазираючи в неспокійний пічний вогонь. Що шкодувати про те, що сталося? Якщо не можеш минулого змінити, то нащо про нього журитися? А надто коли поруч є той, задля кого б'ється серце! І він не покине тебе, як непотріб, як тягар…

Слабка усмішка, так схожа на ніжний, але стійкий первоцвіт, торкнулася дівочих губ. Ожина вклала свої пальці в долоню Яррея.