Розділ 20

– Ожинко! Ожино! – гучний стукіт у тонку шибку змусив Ожину підскочити на ліжку.

Дівчина все ще витала між сном і дійсністю, сонно кліпаючи очима, і ніяк не могла збагнути, кому вона від самого ранку знов знадобилася.

За вікном ледве починало сіріти. Мальок стривожено міряв хату своїми котячими кроками, никаючи з одного кутка в інший, і бурчав, ніби замовляння нашіптував. Так само тривожно шаруділо під піччю.

– Що там? – захриплим зі сну голосом спитав Яррей, звівшись на ліктях.

Ожинка здригнулася від гарячого подиху, що торкнувся оголеної шкіри.

Та одразу ж зіскочила з ліжка. Хата, що за ніч вистигла і не топилася, тут-таки невдоволено дихнула на неї вогкістю та холодом. Ожинка зіщулилася, швидко натягнула на себе одяг.

– Ожинко! А бодай тебе… – тільки тепер Ожинка і впізнала голос сусідки – тітки Валени.

– Іду! – хрипко озвалася відьма, вислизнувши в сіни.

Ну от що їй ні світ ні зоря від неї могло знадобитися? Що такого могло скоїтися? Занедужав хтось? Чи знов на козу жалітися прибігла. Точно цього року Ожинка своєї капусти не скуштує – усю доведеться тітці віддати. Та де там! Ніби й Біляна в повітці. Чи, може, знов Андрушко пустує. От точно цього разу треба йому науки дати.

Ожинка вибігла на ґанок і завмерла. Це точно кози не стосувалося. За козу тітка Валена хіба що для годиться бурчала й лаялася. А тут…

Такою Ожина її ніколи не бачила. Бліда, розпатлана, відразу ясно: сталася справжня біда.

– Я тільки торбу візьму, – зронила Ожина, штовхнувши двері, аби повернутися до хати й надіти щось тепліше, та навіть до пуття й розвернутися не встигла.

Валена вчепилася в її сорочку, ледь не стягнувши Ожинку з ґанку, і палко заторохтіла:

– Немає часу. Збирайся, Ожиночко. Тікай світ за очі. Бо на світанку по твою душу сільські прийдуть.

У відьми враз увесь дух із грудей вилетів.

– З якого це дива?

– Цвітанка прибігала. Розказувала.

Як так? Як прийдуть? За що?

Певно, всі ці питання в неї відбилися на обличчі. Бо тітка Валена, штовхнувши її в бік дверей і влетівши слідом, заходилася пояснювати:

– Бачили тебе, Ожиночко. Усе село ніч гуло, – заторохтіла сусідка, причиняючи за собою двері. – Андрушко підгледів, як ти з вовкулакою злигалася на роздоріжжі трьох доріг край лісу. От тепер і йдуть, аби позбавити село від нечисті… – Валена важко зітхнула. – Нечисті та дволикі – усі дивний народ, але ти ж не така. Ти ж добра. – і схлипнула, ледь стримуючи сльози: – То я тебе зурочила. Бовкнула, що бути тобі вовчою ягодою… от і…  Загалом, не стій… скоріш дава… пересидиш у мисливських землянках у лісі. Вони схаменуться, як час мине. Охолонуть – повернешся. Вони зрозуміють, що ти не така, як дивний світ…

– Така сама я, – глухо перебила Ожинка тітку Валену, підперши спиною стіну, що вмить захиталася. Голова обертом пішла, ноги ніби в болоті грузли, а голос – наче й не її голос, лунав глухо, мов лісова луна. – Відьма теж дитя дивного світу. Усі ми, хто знає, відає і силу має, пов'язані зі світом духів і богів, – потім глянула на тітку. Напевно, у непевному світлі світанку, що зазирало в прочинені знову двері, страшним і дивним здалося її обличчя, бо Валена здригнулася, ледве стрималася, щоб захисним знаком себе не осінити. – І що з того? Що поганого, тітко Валено? Якщо людина, яка доброю себе вважає, ледь не розтоптала мене, ледь усе життя не понівечила. А той, що дволикий – він людяніший за будь-кого, кого я знала раніше. Хіба це правильно – дерево по корінню судити, а не по плодах? То чи не краще мені й справді… Вовчою Ягодою бути?

Валена зробила крок до дверей, ніби злякалася цих слів, а може, і справді – злякалася. Адже Ожинку вона знала як просту дівчину, місцеву сільську травницю, яка завжди допоможе. А якщо й справді, ставши відьмою, змінилася вона й сама?.. Лютішою стала. Недарма ж кажуть, що дар чаклунський і не дар зовсім, а прокляття. Що будь-яке добро злом урівноважувати має. А вона он скільки добра зробила…

Але ж вона все та сама Ожинка, що її Хомеці ядуху вилікувала минулої зими, коли вже стара відьма була зовсім хирлява. Та Ожинка, яка, навіть не скривившись, розтинала гнійники, коли Валена вже й на ногу стати не могла. Та Ожинка, що корові шепотіла, коли та навесні на ноги впала. І скільки ще її заслуг згадати можна?

А якщо й не та зовсім?

– Ідіть, тітко Валено, – втомлено приплющивши очі, дозволила Ожина, занурена у свої невеселі думки. – І якщо раптом не побачимося – згадуйте про мене добре.

У сусідки серце стислося. Відьма вона чи не відьма, а все ж таки дівка зовсім юна. На очах виросла.

Валена хлипнула й рвучко обійняла сільську травницю.

– У моїй хаті для тебе завжди знайдеться миска юшки, окраєць хліба і теплий куток, – вичавила крізь сльози сусідка. – Хоч би куди ти подалася, хоч би які шляхи на тебе чекали – пам'ятай, що є місце, куди ти завжди зможеш повернутися.

Ожинка кивнула, відчуваючи, як по щоках покотилися сльози. Гарячі сльози образи та злості.

– Я піду дізнаюся, що й до чого. А ти часу не гай, Ожиночко, – наставляла відьму Валена, накинувши теплу хустку на голову, аби сховатися від вогкого осіннього ранку. – Нехай тебе предки вбережуть.