Розділ 19

Позаду знову почувся шурхіт. Ожинка шумно перевела подих, не зводячи погляду з вовка. Та за мить він ніби принишк. Сів, дивлячись просто на завмерлу, перелякану відьму. Впізнав її?

Ожина простягла руку, водночас лякаючись і мріючи торкнутися вовкулаки. У грудях стало тісно від стримуваного страху. Відьма чекала чого завгодно, але не того, що звір сам, прищуливши вуха, почне лащитися до неї.

Усмішка торкнулася дівочих губ. Навіть дихати легше стало, і вона судомно зітхнула, запустивши пальці в жорстку вовчу шерсть.

– Вийшло, – пролепетала вона. – Тепер ти можеш… усе…

Ожинка сама здивувалася гіркоті, якою відгонили ці слова. Нащо йому тепер сільська відьма зі стосом бід? Самий лише тягар…

Та все ж змусила себе всміхатися.

Яррей, ніби відчув її сум, лизнув пучечки пальців. Ожинка встигла вже зрадіти. Але…

А потім розвернувся і подався підтюпцем геть.

В Ожинки серце зупинилося, і на очі навернулися сльози. Здавалося, ніколи більше не побачить Яррея. Що все, що сталося, ось тут, на роздоріжжі, й скінчиться. А сірий вовк помчить, залишивши її саму, як і всі, кого Ожинка будь-коли любила. Мати… Бабуся… от тепер і він… Пішов і забрав із собою її серце. І від цього стислося горло, стрясаючи плечі в беззвучних риданнях.

Відьма підняла торбу із землі, знайшла порожню пляшечку, сунувши її поміж мішечками із зіллям. Озирнулася ще раз у бік, де вовк як крізь землю провалився, і, ніби не на своїх ногах, побрела в бік хати.

Минула й криницю, біля якої вдень ледь не всі сільські збиралися, перемивали кісточки, міркували про волю і кару богів, що не слали дощу вже довгий час, або навпаки. Йшла дівчина, поглядаючи на темні вночі вікна, слухала тишу, в якій ні пес не гавкне, ні кіт не нявкне.

І на спині ніби погляд чужий відчувала. А озирнешся – нікого. І хоч-не-хоч то сповільнювала крок, намагаючись розгледіти в темряві вовка-втікача, то пришвидшувала, ловлячи себе на тому, що серце стискалося від лихого передчуття.

І вже на подвір'я Ожина бігцем забігла.

Буркнув пес, висунувши голову з буди. Вп'явся в господиню уважним поглядом Мальок.

– Мр-мняу?! – відриваючись від вечірнього вмивання, ніби спитав кіт.

– Та нічого! Так… примарилося! – відмахнулася відьма, зачинивши хвіртку і дивлячись кудись у темряву. Порожню темряву.

Нікого! Ні друга, ні ворога! Ні лиходія, ні доброзичливця. Порожньо в цій темряві. І на душі ставало порожньо. Хтось за плечем шепотів: «Не чекай. Не прийде він. Що хотів від тебе – отримав. І не потрібна ти йому більше. Не повернеться. Піде до таких самих, як сам…»

І хоч як намагалася Ожина відмахнутися від цього голосу, а горло стискалося.

Чого вона чекала? На що сподівалася? Навіщо повірила?

Та щойно зайшла до хати, як слідом у двері пошкреблися. Кіт?

– Хто? – все ж спитала Ожина, перш ніж відчинити.

– Це я! – озвався глухо й тихо Яррей. – Кинь мені сорочку якусь!

Ожинка всміхнулася, на душі легко стало. Повернувся. Прийшов. Не втік! Ожина хутко знайшла приготовані звечора речі. Просунула в щілину прочинених дверей і завмерла. Невже і справді вона Яррею така важлива, що не пішов? Невже не покине?

Тільки-но двері відчинилися, а Ожинка все так і стояла – боячись поворухнутися. Боячись, що примарилося їй, що кліпне – зникне її перевертень. Що не коханий, а підмінок до хати прийшов її…

Яррей подивився їй в очі, уважно, трохи примружившись. Зазирав їй у душу, ніжністю розганяючи найчорніші сумніви.

А потім різко здолав відстань, що розділяла їх. Міцно обійняв і вп'явся в губи поцілунком.

Ожинці тієї миті здалося, що світ перекинувся, розпався і розчинився. Вона відчувала на Ярреї запах лісу, туману і хвої. Відчувала крізь тонку сорочку жар його тіла. І серце в самої калатало шалено до запаморочення, до нестями.

Відчувала, як швидким різким рухом він розпустив поясок. Трохи запанікувала, коли, підхопивши на руки, поклав на ліжко, а потім і сам навис.

Ожинка знала, що має статися – колись просто зобов'язане було трапитися. І що не віддана вона близькою родичкою. І що не ніч Купальська, що все сховає, а що не сховає – те благословить. Але що їй, Ожинці? Відьма вона, а відьмі й не таке можна!

От тільки якщо… то чаклувати вона не зможе. Час потрібен, аби сила чаклунська повернулася. А якщо потрібна вона їй буде?

Яррей дивився їй в очі, бачив і сумніви, і рішучість. Трохи всміхнувся, легенько торкнувшись губ.

– Якщо не хочеш… – почав він хрипко, ніби не він говорив зараз, а той сірий величезний вовк.

Ожинка завмерла, а потім ледь мотнула головою, сама потягнулася за поцілунком. Але потім усе ж сказала:

– Я звичайною стану, якщо… – обличчя дівчини обдало жаром, і вона швидко додала. – Непотрібною і беззахисною буду! Тільки тягарем…

Ярр заглушив її слова поцілунком.

– Я стану твоєю силою і захистом, – пообіцяв перевертень. – І ніколи більше не сумнівайся в мені, Ожинко. Я тебе кохатиму – доки серце б'ється в грудях.