Розділ 18

Гнав північний вітер чорні хмари нічним небом. То виринав, то знову тонув у чорноті місяць, що брався на повню. Чути було завивання дворового пса в селі та дзявкання голодної лисиці в очереті на березі річки. І відгомін сумних пісень мавок, що вже готувалися до зимової сплячки.

Наближалася відьмацька година.

Ожинка приплющила очі, відчуваючи, як струменить по жилах сила. Чиста, світла, п'янка, мов вино, куплене ще бабусею на міському ярмарку. Вона осідала на язиці солодко-терпким післясмаком, паморочила голову і пробігала тремтінням уздовж хребта. Стягувалася вогняними джгутами в животі.

І від того кортіло сміятися й танцювати. Хотілося співати, коли з ніжної шкіри злизував північний вітер невпевненість і страх.

– Що робити треба? – спитав Яррей, завмерши посеред роздоріжжя.

І відразу легкість мов рукою зняло. Серце завмерло, ніби передчуваючи щось недобре, лихе.

Він теж хвилювався. Ожина чула це в його голосі, бачила в поставі, відчувала в обіймах і поцілунках. І хотіла б розвіяти сумніви, сказати, що все добре буде, що недарма вона чорнушку-курку опівночі голови позбавила, аби зілля зварити, та не могла. У горлі застрягали слова. І тому несміливо вона всміхалася, а погляд ховала.

Не те щоб Ожина не вміла із зіллям поводитися чи не знала, як до відьмацького казанка підступитися. Просто все завжди під бабусиним наглядом робила, з бабусиною силою, а сама зілля чаклунське – вперше варила.

Відьма зітхнула. Чого тепер сумніватися? Треба до ладу доводити, якщо вже взялася.

Хоча правди ніде діти: Ожинка все ж таки дала слабину. Напередодні, згорнувшись під боком сплячого Яррея, думала вона про те, що як не вийде в нього перекинутися, то стане простою людиною. І зможуть вони, хай не тут, але все ж таки поміж людей разом жити. І вона ладна була відмовитися від сили своєї. Що та сила, коли в душі холоднеча люта?

А так… Будуть разом, будуть щасливі. А не як баєчник напророчив – самі лише дороги…

Та травниця хутко позбулася таких думок. Будь-який шлях, будь-яка дорога гарна й легка, якщо пліч-о-пліч із коханим. І якщо їм доля така, то ховатися від неї дівчина не стане.

– Нічого, – прокашлявшись, якомога впевненіше сказала Ожинка. – Тут місце Велесової сили – сходяться тут шість доріг. Він і тобі, і мені покровитель. От і проси в нього помочі, поки я чаклунство вершитиму.

Вийшло впевнено, твердо. Так, що сама Ожина не чекала. Бо ж нічого подібного і близько вона не відчувала.

Яррей задумливо подивився на дівчину, схиливши голову до плеча. А потім наблизився, взяв її обличчя в долоні. Ожина навіть відчула його погляд, ніби навіть у темряві він бачив її. Чи й справді бачив?

– Ожино, – хрипко почав він, і відьма відчула його хвилювання, страх. І стало соромно за свої недавні думки. Адже позбутися другої іпостасі – це як із неї самої всю силу відьмацьку забрати. – Якщо все вийде… – перевертень затнувся, ніби слів підібрати не міг. – Обереги на тобі ж?

Ожинка всміхнулась і ледь помітно кивнула.

– Добре! – видихнув Яррей. – Якщо вийде все, то я ж… Ожино, я у звіриній іпостасі – звір більше, ніж людина, і хтозна як поведусь. І мені лячно за тебе, мила. Що сам нашкодити тобі можу.

– Не нашкодиш, – впевнено сказала дівчина. – Я знаю, що ти ніколи мені не нашкодиш, ким би не перекинувся.

– Якщо це буде як уперше, то я й сам нічого не знаю, – глухо сказав перевертень, а потім швидко схилився до губ Ожинки й поцілував. – Якщо що… – почав він, ледве відірвавшись від її вуст.

– Цс-с-с! – скомандувала Ожина, приклавши пучечки пальців до його губ. – Час спливає! Скоро треті півні проспівають, і моя сила ослабне зі світанком.

Ожинка простягнула вовкулаці пляшечку із зіллям, вклавши її Яррею в руку, повернула його обличчям на захід. Ярр стягнув сорочку, навіть не здригнувшись, коли сильний порив вітру, мов голодний звір, угризся в оголену шкіру.

А от Ожинка пересмикнула плечима, але швидко опанувала себе. Всміхнулася коханому й заходилася вершити чаклунство.

Ожина страшенно боялася, що зіб'ється, забуде слова, або ще щось у неї не вийде. Боялася, та все одно повторювала завчені закляття, зверталася до богів, просила помочі й захисту.

І якоїсь миті збагнула, що ллються вони, сплітаючись із силою, з вітром, зі світлом півмісяця, що визирнув з-за хмар. І голос не хрипів, а дзвенів.

Кивнула Яррею, велячи випити зварене зілля, швидше відчуваючи, ніж бачачи – так і зробив. І закінчила, обійшовши його по колу проти сонця, накресливши на мокрій землі знак бога Велеса. І затамувала подих.

Здавалося, і вітер стих, і шелест пожухлого листя. І ця тиша, ніби сам час перетворився на тягучий кисіль, різала по серцю.

Ожинка навіть не дихала, закусила губу й не зводила погляду із завмерлого Яррея. Здавалося, зараз, у блідому місячному світлі, вона бачить кожну рису його обличчя – блиск в очах і крапельки чи то поту, чи то туману, що осідав на чолі.

У грудях уже встигло ворухнутися розчарування, те саме, що настає після думки: «Нічого не вийшло!» Але…

Якоїсь миті Ярр стиснув зуби, зігнувшись навпіл. Ожина заворожено провела поглядом за порожньою пляшечкою, що покотилася по мокрій землі. Серце стислося, хотілося підбігти, допомогти чи просто побути поруч, аби знав, що ось вона, тут-таки. Не покинула його.