Розділ 17

Тріпотів вогонь, чіпляючись за ґніт воскової свічки – прикупленої ще бабусею в мандрівної крамарки. Для особливої потреби. Свічка горіла нерівно, тремтіла, але хоч не плювалася, мов розгнівана баба Ялинка, лаючись із сусідкою за межу.

Давно проспівали перші півні, сповіщаючи нечисть і нежить про близький світанок, а Ожинка все сиділа над відьмацькою книгою, хмурячись, морщачи носа і бурмочучи щось невиразне.

Яррей примостився в кутку, вирізаючи з цурпалка ложку, та якось діло не клеїлося. Може, тому, що погляд вовкулаки ні-ні, та все ж чіплявся за худеньку постать, що нависла над книгою, за дуже серйозне обличчя, і вартувало чималих зусиль уже його відвести. Він ніколи собі навіть подумати не міг, що так може бути. Чи можливо відчувати жагу до жінки, майже нездоланну, і водночас страх – злякати, відштовхнути, завдати болю, зробити нещасною?

І навіть якщо вона з усім палом відповість на його почуття, якщо ладна буде кинути все заради нього – що він може їй дати натомість? У нього немає ні дому, ні зграї, ні навіть змоги перекинутися. У нього немає нічого, що він зобов'язаний був би їй дати!

Яррей стиснув зуби й відвернувся. Скільки проживе кохання людської жінки, якщо її виставити на всі вітри? Коли зламається? Коли змарніє?! Що від неї залишиться? І чи зможе він тоді витримати її холод?

– Знайшла! – підскочила на лаві Ожинка, розбудивши вигуком кота і відволікаючи від важких думок Яррея. – Ну, як – знайшла... Думаю, що знайшла!

Ярр змусив себе всміхнутися і присунувся ближче до Ожинки. У грудях ворухнулася слабка надія. Може, і справді впорається його відьмочка із закляттям, яким невідомий чаклун зв'язав другу іпостась Яррея.

– Знайшла, як зняти дію закляття? – спитав Яррей, зазирнувши у книгу, і, не втримавшись, удихнув її запах.

Зазирнув у книгу – просто так. Сторінки для Ярра залишалися все такими ж – ніби курка по них греблася, вмочивши лапу в чорнило. І не тому, що перевертень не знав людської грамоти. Усе через те, що відьмацькі знання – таємниця, до якої доступ мають лише кревні, ті, що силу прийняли. Навіть інша відьма не прочитає чужу книгу – побачить те, що й будь-хто інший.

– Ну… – протягнула Ожинка, глянувши на Яррея і, відразу зніяковівши, знову вткнулася в книгу. – Тут немає нічого про зняття закляття, – та перш ніж перевертень знову похнюпився, додала: – Зате є кілька способів, як проявити звіра. Що як спробувати?

Ярр шумно перевів подих. Зараз він був ладен якщо не на все, то на багато що. Якщо не допоможе, то він нічого не втрачав.

– Що треба робити? – спитав перевертень.

– Тобі – нічого! – тут-таки надихнувшись, почала Ожинка. – Є кілька способів. Якщо відкинути ті, що мені не до душі, то нам підходить два – хлюпнути на тебе водою, настояною на сріблі в ніч молодика, – Яррей зацьковано глянув на відьму, але кивнув. Ожинка ж скривилася, чудово розуміючи, що не просто так її перевертень на обличчі змінився. – Але до наступного молодика довго чекати, – відразу ж викрутилася вона. – А другий спосіб мені подобається більше.

– І який же? – спохмурнів Ярр.

– Зілля варитиму, – зітхнула Ожина, лякаючись іще більше, ніж перевертень.

Бо ж раніше зілля їй варити випадало тільки під бабусиним наглядом, а зараз як упоратися?! Як не наплутати нічого? Лячно, зважаючи, що від її дару тепер життя і доля коханого залежать.

– Книга пише, що воно посилить звіра і змусить вовкулаку проявити свою істинну сутність, – відьма подивилася на Яррея прямо, намагаючись бути впевненою. – Воно допоможе.

Перевертень усміхнувся і кивнув. У неї вийде. І не зміг відмовити собі в приємній дрібниці – підчепивши вічно неслухняне пасмо волосся, що знов вибилося з коси і впало на обличчя, пропустив його між пальцями. Світле, мов стигла пшениця. Гладеньке й ніжне...

Закортіло знову її поцілувати, але Яррей стримався. Щось зупинило його.

А Ожинка дивилася на того, кого обрало її серце, бачила сум у вовчих очах, і щось у грудях обривалося.

Простягла руку, запустивши пальці в жорстке, на перший погляд, коротке волосся, як і хотіла раніше. Воно виявилося насправді дуже м'яким, приємним на дотик. Торкнулася кінчиками пальців похмурої зморшки між бровами, мріючи легким дотиком прогнати всі тривоги, що крають його душу.

– Усе вийде! Ми впораємося! – рішуче і твердо сказала вона, підбадьорливо всміхнувшись.

І перш ніж в очах Яррея знову згасне зачаровливий вогонь, що вмить спалахнув, змінившись сумнівами, Ожинка торкнулася губами його губ. Невміло, обережно, але рішуче. Вона хотіла вкласти в цей поцілунок усе своє тепло, підтримку, впевненість. Своє бажання бути завжди поруч. Свою довіру.

Серце билося десь у животі, розганяючи по тілу вогонь. Думки повільно, але певно затягував туман. Ожинка навіть не здригнулася, коли Яррей пригорнув її до себе, одним цим жестом кажучи «моя». І травниця, що раніше навіть не підозрювала, що можна втратити голову від почуттів, хотіла належати йому, цілком і повністю. Найбільше у світі хотіла.

– Вняу! – нагадав про себе Мальок.

– Цить, – відказала вона, знехотя розірвавши поцілунок, але не відводячи очей від затуманеного погляду вовкулаки.

– Прх-прх! – не вгамовувався кіт. А потім і зовсім укусив Ожинку за руку.