Розділ 16

Яррей стиснув щелепи так, що почувся скрегіт зубів. А потім видихнув якось різко, важко, звів на Ожинку погляд бурштинових очей.

Рано чи пізно вона мала спитати. А він… він мусить тепер відповісти. Чому ж так нестерпно важко вичавити із себе одну-єдину фразу, яка одним махом розкриє всі таємниці й недомовки між ним та його єдиною?

Він знав, що за вовки приходять у село щоночі. Одне точно знав. У їх витті він чув заклик. Або правильніше сказати – виклик. І прийняти його Яррей поки не міг. Та й не певен був, чи взагалі тепер коли-небудь зможе.

Що ж… рано чи пізно все одно доведеться…

– Один із вовків – мій брат! – випалив Ярр і дихати перестав.

Ожина приплющила очі, впустивши торбу на підлогу, і стягнула хустку з голови.

Яррей очей відвести не міг від світлого волосся, що недбало розсипалося по плечах, вибившись із коси. Від підібганих губ. Згадував, як іще вранці боровся сам із собою, аби не вп'ястися в них поцілунком. А тепер...

Тепер вона навряд чи схоче з ним знатися. Людський рід недолюблює дивний народ. Навіть якщо сама вона пов'язана з дивним світом тісніше, ніж уявити може.

Усе одно йому скоро час би йти. Про що він думав, коли дозволив собі сподіватися? І все ж він не ворушився. Дивився й чекав хоч чогось від утомленої, надто серйозної, мовчазної дівчини. Майже дитини, на яку звалився ввесь тягар світу.

Аж поки тиша не стала дзвінкою, гнітючою.

– Не схоже, що ти радий їм! – зронила Ожина, дивлячись на Яррея якось уважно, спокійно, але насторожено, не кліпаючи.

Знав би він, яка буря тієї миті вирувала в її душі. Ожинка знала. Відчувала. Але ніби сама себе смикала, переконувала, що так бути не може. А чому не може?

«Зі звіром злигалася!» – прогули в голові слова баєчника, стягуючи груди залізним кільцем.

– Я й не казав, що радий. Але можеш не тривожитися, сюди вони не прийдуть, – глухим хрипким голосом пояснив Яррей, відчуваючи, як обривається та тонка плутана нитка, що зв'язала їх із молоденькою травницею в ніч Вовчої повні. Точніше, його нитка не розірветься ніколи. Він прив'язаний до неї навічно, поки серце б'ється. – Твоя бабця подбала, аби ні нечисть, ні нежить до хати не підступила. І навіть після смерті сила її тримає ці закляття. Я й сам би не знайшов твою хату, повз тебе пройшов би, якби... – Яррей звів погляд на Ожинку, знала б вона, яка сила веде його до неї. Але сказав інше: – якби ти сама мене до хати не притягла.

Ожинка зчепила пальці в замок. Закусила губу, замислившись.

– Значить, ти теж… Перевертень, – прокашлявшись, заговорила вона, опустивши погляд і жмакаючи поділ. – А як же так вийшло, що тебе родич зі світу звести хоче? Чому?..

– Вони хотіли мене здихатися. І думаю, що зараз бажають довершити почате. Чому? – перевертень знизав плечима. Навіщо це було його братові, Яррей здогадувався – ватажком стати хотів. Та не розуміє, що надто хирлявий, і жодне чаклунство йому не допоможе. – Це мені й самому хотілося б знати. А ще – як їм удалося скувати мою другу іпостась. Я не можу перекинутися. І мені допомога твоя треба, – Ярр опустив погляд, дивлячись собі під ноги. – У твоїй книзі, може, щось написано про те, як повернути все як було?

Ожинка подивилася на нього довгим поглядом, таким нещасним, важким. Підвелася з лави і заходилася міряти кроками світлицю, ніби намагалася спіймати потрібну думку. А потім зупинилася напроти Яррея і прямо спитала:

– Чому ти мені одразу все не розказав?! – її голос зривався, дзвенів, різав по серцю. – Чому мовчав? Я б раніше допомогла. Якось. До того, як… як розум мені помутився. Усе одно йти ж зібрався! Покинути… А я…

Яррей різко наблизився до Ожиночки, обійняв, міцно пригорнув до грудей. Вдихнув її запах, такий особливий – лісу, зілля, з гірчинкою диму та солодкістю медового нектару, єдиний у цілім світі. За цим запахом він упізнає її серед натовпу, будь-де і навіть через цілу вічність.

Обережно, ніби вона могла розтанути, як ранковий туман, Яррей узяв її обличчя в долоні. Чекав, що відвернеться, втече. Аж ні. Вона дивилася йому у вічі відкрито, без страху, побачити який у її очах так боявся Ярр.

Перевертень схилився до її обличчя, ловлячи її подих.

– Ніколи тебе не покину! – прошепотів він.

І накрив її губи поцілунком.

Відчуваючи її нерішучість, заціпеніння, переляк. Кілька ударів серця. А потім… Вона сама обвила його руками, подалася вперед, пригорнувшись до перевертня всім тілом. Розтулила губи, відповідаючи на поцілунок.

У Яррея в грудях щось тенькнуло, ніби тятиву спустили, навіть дихати легше стало.

Він не цілував – пив свою відьмочку, мов живу воду, і навіть хранитель її, мружачись, мовчав.

Саме живою водою вона була для нього. Його істинна. Дарована місяцем. Його Ожина, до якої більше ніхто й ніколи не посміє торкнутися.

– Ожинко! Ожинко, забери свого двоєдушника в козячій шкурі! – пролунав під вікном голос тітки Валени. – Ну слово честі, ти її навмисне до мене відпускаєш?! Сил уже нема, Ожинко! Всю капусту звела твоя Біляна. Ожинко!

– Здається, Андрушко зовсім одужав уже, – прошепотіла Ожина, розірвавши поцілунок і сховавши розпашіле обличчя на грудях у Яррея, і тут-таки відсахнулася. – Я швидко! – всміхнулася вона, накинула на голову хустку і не озираючись вибігла з хати.