Розділ 15

Ожинка відчинила двері, вийшла на поріг, кутаючись у пухову хустку:

– Куди провалився? – спитала вона, дивлячись згори вниз на дрібного не по роках Верека.

Хлопець утер рукавом носа, переступив із ноги на ногу і знизав плечима:

– А лісовик його знає. У ведмежу яму, кажуть.

В Ожинки в роті пересохло. Затряслися пальці. І хоч жалості Івек не заслуговував, але відьмі зле стало від того, що виною його біди стали її необачно кинуті слова. Цього вона й боялася. Боялася, що не впорається із силою відьмацькою. Боялася, що не зуміє приборкати дар успадкований. І недарма, виявляється.

– Живий він? – здавлено спитала Ожина.

– Живий, – тут-таки відповів Верек. – Ногу пробило кілком. А так цілісінький. Хіба що ще похмілля. Дядько Рорек каже, що він у сорочці народився.

В Ожини ніби камінь із душі впав. Добре хоч живий.

– А нащо його понесло до ведмежих ям? – підперши спиною двері, уточнила відьма. – Вони ж аж у лісі. П'яного навіть лісовик не заведе так далеко.

Верек знизав плечима.

– Може, лісовик водив. Він щось про вовків казав. Що гнали його. Але мені здається, що це Раянин самогон.

Ожина скривилася, впізнавши в цих словах Дарену. Мовчала б. Івеку ж ніхто в пельку не заливав.

– То прийдеш? – тупцюючи від нетерплячки, вирішив уточнити брат Івека. – Йому б ногу подивитися.

– Я трохи згодом прийду. Біжи додому, якщо погіршає, одразу по мене прийдеш, – відказала Ожинка.

– Ага! – поважно кивнув Верек і, крутнувшись на одній нозі, дременув у бік села.

Ожинка здригнулася від пориву вогкого вітру і зайшла до хати.

– Підеш?! – процідив крізь зуби Ярр, дивлячись на Ожинку так, ніби наскрізь поглядом прошити намагався. – Після всього!

Ожинка не хотіла відповідати на це запитання. Вона й сама б рада не йти, нехай би помучився, запам'ятав би на все життя, як до дівчат ставитися годиться. Але було те, що травницю турбувало набагато більше, ніж рани п'яного Івека. Тільки як Яррею це пояснити?

Травниця підібгала губи й відвела погляд. З одного боку, хто їй підібраний у лісі поранений, щоби вказувати? На це запитання Ожинка сама собі відповісти не могла, але чомусь кортіло звітувати, кортіло виправдовуватися, пояснювати йому.

– Він тебе бачив, – намагаючись говорити спокійно, відказала Ожина, відчуваючи, як серце підскочило до горла. – Хтозна-що селом рознесе. Мені ще жити тут! Та й… Що ти робитимеш, якщо за нього тутешні помститися прийдуть? Сам не відіб'єшся ж! А з мене помочі небагато. Тому… піду. Я не допущу, щоби тобі нашкодили.

Дівчина випалила все на одному подиху, а потім губу прикусила. Чи можна таке казати чоловікові? І з якого це дива? Як тепер пояснити?

Яррей наблизився повільно, але з таким виразом обличчя, що Ожинка мимоволі зіщулилася. Хотіла зробити крок назад, та там стіна була.

– Ти за мене хвилюєшся? – трохи всміхнувшись, спитав Яррей. – Думаєш, що вони можуть мені заподіяти шкоду? Що ти знаєш про мене, Ожино?

А Ожина заворожено дивилася в його очі кольору світлого бурштину і не знала, як пояснити. Адже серце її зупинялося від думки, що з Ярреєм щось трапитися може. А хто він? Він їй був тепер ближчим за тих, кого вона знала ледь не з пелюшок. І навіть якщо він страшний звір-перевертень – усе одно він їй був рідніший. Він був такий самий, як і вона – дитя світу людського і дивного. У його очах Ожинці хотілося розчинитися. Їй хотілося запустити руку в жорстке навіть на вигляд коротке волосся. Їй хотілося ловити його подих. Але ж не зізнаватися в цьому? І начхати було на те, що плескатимуть язиками про неї в селі. Начхати на все, аби тільки лишився, не йшов.

– Ти мене від біди вберіг, – прошепотіла Ожинка й облизнула вмить пересохлі губи.

І задихнулася, дивлячись, як розширилися в Яррея зіниці, а подих став важким, уривчастим. Закортіло торкнутися вилиць, стиснутих губ. Закортіло поцілувати. Хоч і соромно.

– Що ти робиш? – хрипко спитав Ярр, і Ожина здригнулася, нервово стиснула пальцями хустку.

Соромно, але… Якщо він піде не сьогодні-завтра, то Ожина до кінця життя шкодуватиме, що бодай не спробувала.

– Мня-ау! Мняу! Прх-прх! – учепившись Яррею в ногу, почав лаятися Мальок. – Вняау!

– Я не думав навіть! – ухопивши за шкуру кота, ледве віддер його від штанів Ярр. А Ожинці здалося, що вони одне одного розуміли навіть краще, ніж Ожина свого кота розуміла. – Вгамуйся ти!

– Мені, напевно, час бігти вже! – трусячись руками, запихаючи мазі та настої в торбу, почала збиратися Ожинка. Обличчя жаром обдало, ніби весь день біля печі простояла. Що в її голові коїться? Чи запаморочення якесь із нею сталося?

Кіт перестав верещати й навіть замовк на руках у Яррея.

– Мрвняу!

– От і я думаю, що краще не ходити Ожинці нікуди, але вона нас зовсім не слухає.

– Я з'ясую, що він там набазікав, і повернуся! – пообіцяла Ожина, навіть не дивлячись на цих двох, і вибігла з хати, клянучи себе на чому світ стоїть і на ходу запинаючись новою хусткою.