Розділ 14

Торба від ривка злетіла з плеча, гепнувшись у багнюку. По тілу прокотилося тремтіння. Груди скували образа та страх. Неважко було здогадатися, що в Івека на думці. Ожинка все ж сподівалася, що не наважиться, поостережеться відьмацької помсти, що не стане ризикувати.

А бач як вийшло.

– Ти мене зачаклувала, Ожинко, – зло просичав Івек самісінько біля вуха, і в травниці мізерна вечеря до горла підступила від різкого запаху самогону. – А я тебе чаклунської сили позбавлю, – і Ожинка здригнулася від огиди, коли рука Івека по її тілу нишпорити почала.

Ожина знала, як відьму сили позбавляють. Бабуся розповідала, що коли відьма з чоловіком була, то сила її нанівець сходила, і час потрібен був, аби назад повернулася. Тому часто відьми й залишалися самотніми. Замість кохання обираючи силу, знання та обов'язок перед богами – світлими чи темними.

Дівчина хлипнула, відчуваючи, як до горла підкотили нудота та жовч. А їй же раніше не випадало бувати з чоловіком, і нічого доброго вона не чекала зараз.

Що йому казати? Що він почує?! Як тікати?

Ожинка, не надто сподіваючись на успіх, рвонулася щосили. Нехай Івек і не втримав її, але, здавалося, вирвав усе волосся, а дівчина впала на мокру від осідаючого туману землю.

Не втекти їй. Не піти. І стало так гірко, так млосно...

Ожина підвела на Івека важкий погляд: як не відіб'ється, то хоч прокляне. Від щирого серця! Так, щоб до кінця днів її пам'ятав. Та ледве збиралася щось сказати, як на колишнього друга, що хильнув зайвого, ніби вихор налетів.

Від несподіванки в травниці ледь дух не вилетів із грудей. Усе змазалося. Змішалося. Що коїлося?!

Хтось повалив на землю Івека. Ожинка, мов оглушена, дивилася і не могла ані слова вичавити. Чула глухі звуки ударів. Звірине гарчання. Недоречно подумала, що її захисник величезним має бути, якщо схожого на ведмедя Івека так легко на землю звалив!

Але картинка розпливалася від мимовільних сліз, немов віддзеркалення на розбурханому водному плесі.

І аж коли несподіваний захисник осідлав Івека і замахнувся для вже невідомо якого за ліком удару, Ожинка зібралася, оговталася.

– Не треба! Ні! Ярр... – схопилася вона на ноги, навіть не згадавши, що ще недавно ледве могла рівно стояти. Поранений же. Не одужав іще. Ожина сполотніла, уявивши, у що йому ця бійка вилитися може.

Кинулася до них, але перечіплювалася, ледь знову не впала, та якось блискавично Яррей опинився поруч. Ожинка навіть така, очманіла, здивувалася, як йому це вдалося.

– Залиш, – попросила Ожина, чіпляючись за сорочку Яррея, ніби втримати намагалася від лихого вчинку. – Хай провалиться!

Ярр видав глухе гарчання, від якого в Ожинки в животі затягнувся тугий вузол, підняв із землі торбу, повісивши собі на плече, і мовчки підхопив дівчину на руки.

– Не смій! Я сама... Рана твоя... – затріпотіла слабо травниця.

– Цить! – притиснув міцніше Ожину до грудей Ярр і рушив у бік хати.

Швидко. Надто швидко. У відьми серце обривалося від думки, що Яррею може погіршати. Забувся Івек, мов страшний сон, мов мана. Забувся баєчник. Забулося все, чула вона лише рівне дихання чужинця, звук його кроків і биття його серця. І молилася всім відомим їй богам, аби обійшлося все.

Заскімлив Шустрик, ніби знав, що недобре діється. Засичав Мальок. І навіть Біляна замекала. А слідом почулося вовче виття, моторошне, що вистуджувало душу. Зовсім близько. У селі.

– Хай йому грець! – вилаявся Ярр крізь зуби.

– Я далі сама можу, – подала голос Ожинка.

Та чужинець, як і раніше, не звернув уваги на її слова. Штовхнув двері, заніс її до хати і посадив на лаву, і тут-таки поруч, як за чаклунством, опинився Мальок. Потерся, повуркотів, ніби висварив за необачність, ніби бурчав: «Попереджав же...»

Яррей мовчки запалив скіпку, заходився наливати в балію воду. Ожинка тільки тепер збагнула, що вимазалася вся в багнюці. І ніби наяву відчула і сморід перегару від Івека, і його руки на ногах, животі. І знову знудило.

– Сама вимиєшся чи допомогти? – спитав коротко Ярр.

– Сама! – вигукнула Ожинка, навіть не замислившись, чи зможе.

Яррей нагородив її недовірливим поглядом, але кивнув і вийшов. Ожинка могла заприсягтися, що далеко він не пішов. Їй навіть здалося, що чує, як він там вовтузиться за дверима.

Думала, що не вийде підвестися, а бач, ні. Встала і, навіть майже не хитаючись, дочалапала до балії з водою. Стягнула сорочку і вимилася, як змогла. Але ж не просити чужинця, аби допоміг їй?

Натягнула чисту сорочку, забралася на ліжко з ногами, а от волосся...

Розпатлана коса сплуталася навічно – жодним гребінцем не розбереш. А хустка... хустка і взагалі так і залишилася валятися на землі. Немов нагадування. Немов...

В Ожини знову сльози на очі навернулися, істерично хлипнула, і тут-таки у двері постукали:

– Так! – утираючи сльози, озвалася Ожинка.

Яррей зайшов до хати, кинув на Ожинку, що зіщулилася, похмурий погляд. А в неї все всередині перевернулося. Проти волі по обличчю покотилися сльози, хоч як Ожина намагалася їх сховати. Якби не Ярр... Якби не... І тут вона не витримала, розридалася. Ніби греблю навесні прорвало.