Розділ 13

Сонце хилилося до заходу, знадвір'я стрімко сутеніло, а в юної травниці в грудях затягувався тугий клубок тривоги.

І не тому, що вона думала зле про Дарену чи навіть Івека. Не від того, що боялася не впоратися з нечистю чи хворобою, що мучила малого Таміра. А переверталося щось у душі від важкого погляду Яррея.

– Ти куди зібралася проти ночі? – похмуро поцікавився Ярр, дивлячись, як Ожинка в торбу складає зілля, заготовлене раніше, книгу відьмацьку та ще сякі-такі мішечки. У цім ділі будь-що могло знадобитися, з огляду на те, що Ожина й не знала, із чим має справу.

– Тут недалечко, – прокашлявшись, відказала Ожина. – Дитя занедужало, подивитися треба, – дівчина намагалася говорити спокійно, як про будь-яку роботу, але голос здригнувся. – Я швидко!

– Не ходи проти ночі! – стиснувши зуби, чи то попросив, чи то прогарчав Яррей. І наблизився до Ожинки якимось швидким плинним рухом, навис над нею так, що в неї перехопило подих. – Підеш на світанку, – від його хрипкого голосу тілом побігли сироти.

Варто було глянути чужинцеві в очі кольору світлого меду, і геть усі слова вивітрилися. Ожинка вперше подумала про те, що хотіла б, аби він її поцілував. І щоби світ закрутився, як розказувала Цвітанка.

Дурні думки. Недобрі. Не можна до нього прив'язуватися. Самій же гірше буде потім.

Ожинка закусила губу, засоромилася дурних думок своїх, навіть не помітивши, яким вогнем спалахнули очі Яррея.

– Я… кхм… не можу я… – пробурмотіла Ожина, намагаючись відсторонитися і не дивитися йому в очі. – Є обов'язок…

І сама дівчина не розуміла, чому так важко давалися ці слова.

– Тоді я проведу, – почав Яррей. – Щоби з тобою нічого не скоїлося!

Але травниця замотала головою:

– Не треба! – навіть усміхнулася, відчуваючи, як у душі розливається приємне тепло – піклується. Чи хвилюється. Хотілося б вірити, що так. – Побачить хтось… не треба! Я ж наше село вздовж і впоперек сходила і вдень, і вночі. Нічого зі мною не станеться!

Ярр скреготнув зубами, хотів іще щось додати, але Ожина швидко закинула торбу на плече і вже на порозі додала:

– Вечеря там, у печі, Біляну я раніше здоїла, молоком із Мальком поділися, щоб не ображався.

І тільки надворі різко видихнула, труснула головою так, що злетіла хустка.

– Світла Ладо, що зі мною коїться?!

Відповіді Ожинка не знала.

Вона швидко вискочила з двору, причинивши хвіртку, аби спущений на ніч Шустрик не ганяв по селу, і ледь не бігцем поквапилася до хати тітки Дарени.

Густий туман опускався на село, плутав дороги та котячі стежки. Снувався поміж хат, пробирався в неспокійні сни долини, що засинала. І здавалося – ховається хтось у цьому тумані, підглядає за травницею, що поспішає в ніч.

Ожина пересмикнула плечима, ніби намагалася скинути це липке передчуття чи сам туман, і пришвидшила крок. Ускочила на подвір'я, лише побіжно здивувавшись тому, що не загавкав жоден собака, і відразу ж постукала у двері.

– Ожиночко, – одразу відчинила тітка Дарена, пропускаючи травницю до хати. І пошепки повела далі: – Спить уже маленький. Навмисне раніше вклала. А старших усіх до матері своєї відіслала. Правильно?

Дівчина кивнула, трохи шкодуючи, що забула про це тітці сказати. Якщо нечисть, то така, що може від одного дитяти відчепитися, а до іншого причепитися.

– Ви теж ідіть! – зронила дівчина, у відповідь спіймавши недовірливий погляд. – Як буде щось відомо, покличу вас.

Дарена хоч як сумнівалася у здібностях дівчини, а все ж таки вийшла геть. Може, і ходила попід вікнами, зазирала, перевіряла, але Ожинці головне, щоб під ногами не плуталася.

Тамір спав, сопучи уві сні. То хмурився, то всміхався, але не плакав. Так будь-яка дитина спить. Здоровий хлопчик, хворий би вередував, крутився. А цей спить, тільки сопе маленьким носиком. Може, все ж таки нечисть? Чи… Ожинка подумала: чи не обдурила її Дарена?! Чи не надумала затягти до хати, аби потім чутку пустити лиху? Але ж хіба мати буде так про свою дитину жартувати? Необачно кинуте слово певніше біду накличе, ніж наведене прокляття. Тому навряд чи брехала.

Ожина заходилася швидко, але намагаючись не шуміти, розкладати на лаві книгу і все, що їй знадобилося б.

Бабуся колись казала, що в її сорочці обереги зашиті від усіх напастей.

Ще кілька днів тому Ожинка в це просто на слово вірила. А тепер... То тут, то там бачила знаки, обереги, відчувала їхню силу, що ніби обволікала, кутала в теплий пух, м'який, немов котячий.

Дівчина дмухнула на скіпку, і хата поринула в темряву.

Тихо так стало.

За вікном – темрява непроглядна. І цей стиглий густий туман, мов розлите молоко. Погляд Ожинки прилип до чорної шибки. Здавалося їй, що ховається там хтось, стежить за Ожиною, ніби вичікує. А чи не за нею стежить?! А що як туман цей наведений? Що як і справді під цим щільним покривалом ховається хтось, хто шукає не Ожинку, а того, кого вона з того світу витягла?

Серце завмерло, подих застряг у горлі, і травниця, стиснувши кулаки, схопилася на ноги. Треба додому бігти. Попередити. Сказати!