Розділ 12

Ожинка крутила в руках позичене в Марічки дзеркало і гадки не мала, як підступитися з ним до Яррея. Не скажеш же: «Ану повернися так, щоб я на тебе через дзеркало глянула. Хочу пересвідчитися, що ти не перевертень!»

Безглуздо якось. А впіймати його віддзеркалення, ніби й ненароком, усе не виходило. Яррей немов відчував – відвертався.

Та й сама Ожинка не на те дивилася.

Від самого ранку, оглянувши рану чужинця, знахарка вирішила: вставати вже можна. І розходжуватися також. Потроху. Але тільки жодних різких рухів. У всьому має бути міра.

Чужинець одразу ж попросив балію та бодай трохи води. Це правильно. Бабуся теж казала, що хвороби йдуть за протічною водою. І краще б скупатися в річці, та вдень не можна – раптом хто побачить. А вночі Ожинка боялася, що не угледить, як її підопічний надумає тонути. Не так вона була певна в його силах.

Тому задум із балією підтримала. От тільки тепер, дивлячись, як Яррей обмивається, роздягнувшись до пояса, травниця погляду відірвати не могла. І якесь дивне почуття розтікалося по жилах. Чомусь коли лежав ледь не в чому мати народила, Ожинці не кортіло його роздивлятися. А тепер...

Ожина зловила себе на тому, що хотілося б не лише дивитися, а й торкнутися засмаглої шкіри, стерти крапельки води, що перлинками зібралися на спині.

А потім кліпнула й вилаяла себе. Не про те вона думала. Ой не про те…

І все ж наполегливим пошептом пам'ять повторювала його слова: «Не проженеш – не покину!» І серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить. Але ж що їй було про нього відомо, аби вірити, аби так хвилюватися? Треба було викинути ці дурниці з голови... а не виходило.

Травниця, вкотре за ранок, сама себе смикнула, поправила косу й поклала дзеркало в бабусину скриньку. Час би вже почати своєю її називати, та все якось язик не повертався.

Та щойно запнулася хусткою, як кіт вискочив на лаву й затанцював, походжаючи туди-сюди.

– Мр-мняу! – протягнув Мальок, потершись об спину відьми. – Мня-у!

– Що знов? – зітхнула Ожина, розуміючи, що не на добро кіт хвилюється.

Яррей насторожено визирнув у вікно. І тільки потім обернувся до Ожини.

Загавкав Шустрик – перш ніж чужинець устиг щось сказати.

Ожинка хапнула теплу хустку, кутаючись у неї на ходу, і вискочила з хати, відчуваючи на собі схвильований погляд Яррея.

Біля хвіртки стояла матір Івека, тітка Дарена. Жінка вона була ще не стара. Торік чоловікові сьому дитину народила. І знову хлопчика.

Узагалі, тітка Дарена була не найкращої вдачі жінкою. Повз неї не проходила жодна плітка, жодна чвара, та й сама вона частенько причиною всіляких сварок ставала.

Тому появі її на своєму подвір'ї Ожинка не зраділа, щоб не сказати гірше.

Певно, через сина скандалити прийшла.

Але й травниця здаватися не збиралася. Заміж треба з любові йти, а не все життя потім від чоловіка носа вернути.

– Ожиночко! Доброго тобі ранку! – миролюбно привіталася матір Івека.

Від чого Ожинка трохи збилася з пантелику. Якось не так вона уявляла собі зустріч із Дареною. Чого завгодно чекала, навіть що тітка з рогачем на неї побіжить, але тільки не такого.

– І вам… – насторожено озвалася Ожинка, поки не наважуючись наближатися.

– Ой, Ожиночко, коли ж воно добрий буде, той ранок?! – завела Дарена, зайшовши на подвір'я і хряпнувши за собою хвірткою.

Шустрик умить залився гавкотом, а Мальок, потершись об ноги, сів поруч на ґанку, ніби бажав особисто вислухати прохачку.

– Що скоїлося?! – спохмурніла Ожина, але тільки тепер помітила і темні кола під очима, і сіруватий колір обличчя. – Нездужаєте?!

– Нездужається… – зітхнула тітка. – Уже тиждень меншенький наш як від заходу сонця прокинеться, так із першими півнями тільки засне. Усіх замучив. Ні сну, ні спокою. І що тільки не робила… Удень спати не даю. Уночі колисаю. А дзуськи. Не спить.

– А вдень як поводиться? – спитала Ожинка.

– Добре поводиться. Спить або грається.

– І їсть добре?

– Еге ж. І їсть, і п'є. Богатир виросте. Якщо спати почне ще нормально, – затягнула тітка, маючи намір тут побідкатися, але Шустрик їй у тон завив, і тітка передумала. Зібралася і споважніла.

Ожина підібгала губи. Отак відразу сказати важко було. Гортаючи бабусину книгу напередодні, вона щось і бачила про те, що є нечисть така, яка дітям уночі спати не дає. Але хіба ж удень її побачиш? Та й з'ясувати ще треба… Може, просто болить щось!

– Тітко Дарено, ви йдіть додому, а я як сонце сяде прийду і подивлюся, що зробити можна.

– Ох, дякую тобі, Ожиночко… – почала Дарена.

– Поки що нема за що дякувати, – відмахнулася Ожинка, натякаючи, що час би тітці й додому вже. До дітей.

Добре, що тітка була кмітлива. І, розкланявшись, шмигнула у хвіртку, ледь не бігцем прямуючи до села.

А в Ожинки всередині все стислося від лихого передчуття.