Розділ 11

«Людина каже, а доля сміється»

У хаті травниці Ожини було тихо-тихо. Лиш домовик шарудів під піччю, вигадуючи чергові капості на голову молоденької відьми, та Хранитель вилизувався й умивався – на гостей чекав.

А в іншому – тиша. Така, що чути було, як шелестить вітер у похилих вітах берези. І чути, як зі свистом виривається подих із грудей.

Яррей заворушився, і тієї ж миті рана обізвалася тупим болем. Дяка лісу, вже не таким страшним, як раніше. Перевертень одужував. І скоро геть оговтається від поранення. Ще трохи, і він зможе піти.

І тут-таки серце стислося. Чи зможе?

Тепер не вийде покинути її. Яррей шукав її все своє життя. Ідучи за покликом місяця, за запахами, що заплуталися в лісовій гущавині, за внутрішнім чуттям. А коли знайшов…

Усе не на часі. Батько Яррея казав, що нічого значущого не стається в житті тоді, коли ми на це чекаємо.

От і випало молодому перевертню пересвідчитися в цьому на власній шкурі.

Ніч перших ловів. Перша повня, коли ти перекидаєшся не з волі звіриної сутності, а з власної волі. Коли береш гору над звіриною іпостассю. І тоді ти вперше чуєш тугу. Звірину тугу за тією єдиною, якої ще не зустрів, а вже покохав.

Із цією тугою жив Яррей. Вовки з його зграї швидко знаходили свою пару. А от Яррею не пощастило. Його тугу чув ліс ночами, знав місяць, визираючи з-за хмар і скорботно дивлячись на вовкулаку. Чи знав він, що коїлося в нього в душі?!

Акая, матір Ярра і дружина ватажка його зграї, вже заговорила про те, що не кожному вовку судилося зустріти ту єдину, даровану місяцем-білозором. Але Яррей відмовлявся вірити в це. Він чув її тихий голос у шепоті вітру, переливчастий сміх у дзюрчанні струмка, бачив її очі в синяві небес.

І син ватажка точно знав, що зустріне її. Одного дня неодмінно зустріне. Так не бувало, аби ватажок лишився без своєї істинної пари. А рано чи пізно Яррей візьме у свої руки правління зграєю, відповідальність за вовчиць і щенят. І як на нього дивитимуться його одноплемінники, якщо сам Ярр не зможе впоратися зі своїм звіром?

Повний місяць вів його лісом. Уздовж мілководної Зміївки. Ближче до людських сіл. Уже лишилися позаду прикордонні селища перевертнів. Час би вже перекинутися, та Яррей уперто не перекидався. Слухав, як хрумтять під чоботами торішні гілки.

Звірина сутність принишкла. Що само по собі дивно для повні. Але Ярр не надавав цьому значення.

Запахи й звуки були так само гострі, а силою та швидкістю людське тіло мало чим поступалося в повню звіриній сутності.

Яррей перестрибнув невеликий струмок і за кілька митей опинився на відкритій, залитій місячним сяйвом галявині. І тут…

Запах. Її запах, який не сплутаєш ні з чим. Звірина сутність стрепенулася.

Вітер розвернувся, потягнув із клаптями туману інший запах. Знайомий. І такий, що не віщував нічого доброго.

– Що тобі тут треба, Танараю?! – не обертаючись, спитав Ярр, дивлячись кудись у лісову гущавину.

Молодший син ватажка у звіриній подобі виступив із темряви лісу. Чорний вовк, хіба що трохи менший за вовчу іпостась Яррея.

Старший син ватажка не любив брата, не боявся, але остерігався. Треба було б перекинутися, з вовком краще по-вовчому, та Ярр не поспішав. Тягнув невідомо чому.

Вітер знову кинув в обличчя запах вовка. Злого вовка, спраглого до крові.

Як же невчасно він надумав з'ясовувати родинні стосунки.

Ярр зітхнув і потягнув сорочку, але тієї миті по тілу судомою прокотилося відчуття небезпеки. Ніби шерсть на загривку стала дибки. Він рвонув сорочку, але руки й ноги одразу ж скрутило, засмерділо кимось… чужинцем. І Яррей не зміг змінити іпостась. Просто не зміг.

І далі брат кинувся на нього.

Яррей відбивався рівно настільки, наскільки дозволяли чаклунські пута та людська сутність. Власне, майже й не відбивався. І коли в правий бік вгризлися вовчі зуби, вириваючи плоть разом із життям, Ярр упав.

Немов у мареві він бачив чужинця-чаклуна. Вовкулаку, якого він раніше не бачив. Чув уривки слів…

І вже на межі життя й смерті, немов глузування, його огорнув її запах. Запах тієї єдиної, його істинної. Дарованої місяцем. І її вимогливе: «Не смій помирати!»

Ярр і не смів.

Він тягнувся до неї. Увесь цей час, блукаючи між світами, він ішов до неї. І коли прийшов…

Це був посміх місяця!

Людська відьма! Хіба міг вовк, ватажок зграї, пов'язати своє життя не з дволикою?

Яррей не міг у це повірити. Та щойно вона з'являлася поруч, йому кортіло згребти її в обійми й ніколи не відпускати, коли йшла, як зараз, Ярра розривала тривога, а ледве він відчував на ній чужий запах…

Перевертень ладен був загризти будь-кого і в людській іпостасі, якщо він бодай пальцем торкнеться його відьми.

А в тім, що Ожина належатиме йому, Ярр навіть не сумнівався.

От тільки...

Треба було перекинутися, хоч раз набути вовчої подоби. Повернути своє місце в зграї до повні, поки зграя не відреклася від нього. Багато чого треба було, а думки повсякчас звертали до неї – до маленької відьми Ожинки, що заплуталася у своїх бідах. А найжахливіше, що він не міг ризикувати нею. Уже й так вовки приходили в село. Вони полюватимуть на неї. І поки що Ярр нічого не міг протиставити навіть найхирлявішому вовку.