Розділ 10

«Перевертень, що ще зветься перевертнем, напівзвір-напівлюдина. Він може набувати звіриної подоби, і бачить, і чує, як звір. Має прямий зв'язок із місяцем. Що повніший місяць, то сильніший звір у перевертні. І в повню, навіть якщо й не перекинеться на звіра, інстинкти у вовкулаці беруть гору».

Ожинка обережно кинула погляд на Яррея. Відразу згадалося, як він про повню питав, і стало моторошно. Мороз поза шкірою пішов. Кого вона додому притягла?! Просто пораненого чи…

Ох!

«У вовкулак, як і у вовків, одне кохання на все життя. Якщо перевертень зустріне свою істинну пару, то ніколи не зможе від неї відмовитися, покинути, завдати шкоди. І ціною власного життя буде її захищати».

Дівчина зітхнула й підібгала губи. Хіба так буває? Ожинка приплющила очі, пригадуючи, хто жив зі своєю парою бодай у злагоді. І якось небагато й нарахувала. Хіба що Валена та Марічка… Дарена. А чомусь Ожинці здавалося, що їй щастя не знайти отакого. Простого. Хотілося, звісно, і сорочки вишивати чоловікові обережними візерунками, і дітей колисати в різьбленій колисці, але тепер…

Відьмі немає щастя між людей. Немає місця коханню простому, людському, родинному теплу. Ціна віданню завжди така. Не витримає чоловік жінку знахарку поруч. Хіба що й сам відьмак, та де ж його знайдеш тут?

Бабця все життя сама прожила. Мати з табором пішла. Прабабця, розказувала бабуся, теж віку сама доживала. І зітхала якось бабуля, що, може, прокляття яке на відьмацькому роду. А Ожинка дедалі більше в те вірити починала.

Тільки серце дурне ледь із глузду не сходило, варто було з Ярреєм поглядом зустрітися, та мороз поза шкірою йшов, а по жилах вогонь. А як хто із сільських хлопців гукне, то ледве могла дочекатися, аби відчепитися від них. І хіба житимеш із чоловіком, коли й три слова вислухати тяжко?

А Яррей… Ожинка глянула у вікно – з-за лісу виглянув місяць, що брався на повню. Ще трохи й покинув би її чужинець. І від того серце обривалося чомусь!

Ожинка знову опустила погляд, ковзаючи по нерівних рядках, писаних різною рукою. Може, колись і Ожинка щось допише в родову книгу?

«Справжню подобу перевертня можна через дзеркало побачити». Біда лишень – останнє бабуня розбила, коли злого духа спіймала й відрізала йому шлях зворотний. А тепер або йти до міста, або чекати на крамарів… Може, на той час Ожинці вже й дзеркала не знадобляться.

Дівчина розтерла обличчя долонями й загорнула книжку. При такому світлі очі втомлювалися швидко.

– Мня-а-ау! – тривожно озвався Мальок, глянувши на неї якимось розумним, майже людським поглядом. У книжці про Малька цілих дві сторінки написано.

Хто б подумав, що звичний Мальок – хранитель роду відьмацького?! Ожинка дивилася на нього, і якось не вірилося. А якщо придивитися… Мало який кіт, немов тінь, за господинею ходить, такий паскудний норов має і живе так довго.

Хіба що людською мовою не говорить.

– Мур-р!

Ожинка на нього шикнула, аби не розбудив Яррея, що ставав на ноги. І, запнувшись хусткою, шмигнула надвір, причинивши за собою двері.

Тяжко на душі було. Ніби камінь хто звалив на груди, а як скинути – невідомо!

Ніч ранньої осені дихала туманом і теплом. Тихо так було. Ні собаки не гавкали, ні люди не гомоніли, ні пугач не пугукав. Навіть лисиця, вельми ласа до легкої о цій порі року здобичі, не дзявкала.

Ожинка, спохмурнівши, дивилася з ґанку на хатки, що тулилися в долині, прикриваючись клаптями туману. На смугу лісу, що тягнулася вдалину.

Половинка місяця, зачепившись за хмару, ледве розкидалася блідим світлом.

Дівчина насупилася. Що за лихе відчуття? Що за передчуття? Звідки?! Чи просто здалося?

– Треба відпочивати більше, – пробурмотіла вона собі під ніс, спустившись із ґанку й зазирнувши за ріг. Може, там щось? Та хоч колами хату обходь – порожньо і спокійно. І пес спить, мов щеня новонароджене.

І щойно, видихнувши й відмахнувшись від своїх передчуттів, розвернулася, аби до хати повернутися, як зовсім поруч пролунало вовче виття. Протяжне, тужливе, ніби душу витягувало. В Ожинки серце в п'яти скочило. Чула його вже дівчина. Таке ж протяжне, тужливе, ні з чим таке не сплутаєш… Вовче виття!

Вовки в селі – чекай біди. І відразу так лячно стало. Вовки – передвісники суворих зим, голоду та воєн. Ожинці бабця про це казала. Але сама дівчина в селі їх жодного разу не бачила. Та вона взагалі їх не бачила – хіба що того вовкулаку…

А якщо це він і був?

Та хоч як вдивлялася дівчина в нічну напівтемряву, нічого розгледіти не могла. Може, все ж таки вчулося? Підмінки пустують. Дражняться.

– Точно так! – вирішила Ожинка і вже хотіла повернутися до хати, як…

– Ти чого не спиш? – пролунало несподівано в цілковитій тиші, і Ожина ледь із ґанку не впала. Серце підскочило до горла і бухнуло в живіт.

– Цур мені!!! Ти… ти… ти чого? – затинаючись і заїкаючись, а ще тремтячи й осіняючи себе захисним знаком, спитала Ожина. – Чого встав? Ледве до тями прийшов! Я дарма з тобою вовтужуся. Не жалієш себе…

– Не виходь уночі з хати! Сама! – процідив крізь зуби Яррей, не звернувши уваги на її бурчання.