Розділ 9

Темна ніч напередодні свята світлої Лади. Стоншуються межі між світами. Приходять боги у світ людей, аби відкрити долі тим, хто воліє бачити. Прослизають духи до тепла пічного, аби розплющити очі сліпим.

Дивні сни сняться людям. А надто, коли в їхніх жилах тече кров відьмацька.

– Що ж ти так, Ожиночко, хіба ж тому я тебе вчила?! – докірливо хитала головою бабуся, вправно крутячи в руці веретено.

Ожина замилувалася, завмерла. Пряжа в бабусі завжди виходила рівна, хоч би якою нечесаною була кужіль. Нитка лягала струнко, шарудячи. Веретено постукувало, заколисуючи.

– Що я не так роблю, бабусю? – спитала Ожина, відчуваючи, як горло стисло слізьми, що раптом підступили.

Скучила травниця, кортіло їй обійняти бабусю, покласти голову на коліна, пожалітися, щоб як раніше. І, може, на душі легше стало б. Та не змогла Ожинка переступити невидиму межу, не змогла наблизитися, торкнутися, ніби тримало щось її.

– Усе не так ти робиш! – пояснила старша родичка, мотаючи нитку, ні на мить не спиняючись. – Ти кидаєшся туди-сюди, розриваєшся, метушишся, стукаєш у незамкнені двері, а відчинити не наважуєшся.

Ожинка спохмурніла, не розуміючи, про що бабуся казала.

– Я прийняла твій дар, як ти й веліла, – невпевнено зронила Ожина. – Та тільки…

– Словами прийняла! А душею? – зупинивши веретено, бабця глянула онуці просто у вічі. І дівчина замилувалася – якими синіми були в неї очі, як і в самої Ожинки, і волосся таке ж, як стигла пшениця, і зморшки розгладилися. – Що лякає тебе, рідненька?! – м'яко спитала вона, підвівшись із місця і дивлячись на онуку тепло, співчутливо.

Ожинка хотіла відповісти, що не боїться нічого. Що все їй до снаги, але раптом збагнула:

– Боюся не впоратися, бабусю, – зітхнула дівчина, обійнявши себе за плечі, ніби сховалася від протягу. – Боюся, що…

Бабуся завжди казала, що будь-яка сила – то й покарання водночас. Хто обдарований – той і проклятий тяжкою ношею. Кружляють, мов чорні ворони, над головою темні духи, шукаючи нагоди потягти відьму на темний бік. І раз оступившись, уже не підведешся.

– Що темний бік дару виявиться сильнішим? – кивнула бабуся розуміюче. – У всього є темний бік. Сила, а надто богами подарована, завжди зворотний бік має. Але на те тобі й голова, Ожиночко, на те й серце, і знання, аби розрізняти, що на добро, а що на зло. І подумай, Ожино, скільки ти добрих справ не зробила через свій страх. Бо ж воно тому, хто на темному боці на тебе чекає, на руку. Поміркуй сама…

Травниця закусила губу. А й справді. Якби ж то книга піддалася. Якби Ожинка не боялася. Уже б і Яррей на ноги став, може. І хата б не бунтувала. І...

Клацнуло щось у грудях дівчини, ніби тятиву натягнуту спустили. І одразу дихати легше стало.

– Кожен обирає сам, куди застосовувати знання. Якщо серце в тебе світле, то й діла твої на добро будуть. – Ожинка всміхнулася, хоч на очі навернулися сльози. – Чи хочеш ти прийняти такий дар і такий спадок? Чи готова ти підняти на плечі такий тягар?

Дівчина несміливо кивнула, і стара відьма, ніби тільки того й чекала, хапнула її за руку, розвернувши долонею догори.

– Кров'ю зв'яжи! – зронила вона.

Ожинка навіть збагнути нічого не встигла, як гостре веретено вп'ялося в долоньку.

Раптовий біль немов вирвав її зі сну, повернувши в реальність.

– Мр-мняу?! – поцікавився Мальок.

– Сон наснився, – відказала Ожинка хрипко й здавлено, стискаючи руку в кулак і відчуваючи, як по долоні розтікається щось тепле й липке. – Чи не сон?!..

Місячне світло просочилося у вікно і впало просто на скриню з бабусиним спадком, ніби кликало, підказувало, скеровувало.

Здавалося Ожині, навіть осоружні павуки завмерли по кутках.

Дівчина спустила ноги на підлогу, не помічаючи холоду, що вгризався в голі ступні. Мов зачарована, наблизилася до скрині, відкинула ляду.

– ...Кров'ю зв'язую! – прошепотіла вона і приклала руку до шкіряної обкладинки старої відьмацької книги.

І тієї ж миті ніби теплий весняний вітер дихнув в обличчя, пробігся по хаті. Закололо долоні, стислося серце і помчало навскач. Із цим вітром Ожина вдихала силу, справжню, рідну, відчувала, як розтікається вона по жилах, розплющує очі.

Дозволяє бачити те, чого раніше не бачила і не чула… І книга відкрилася.