Розділ 8

– Мрр... – терся об руки Мальок, коли Ожинка забилася в куток, обійнявшись із бабусиною книгою.

Вперта книжка ніяк не бажала відкривати Ожинці свої таємниці. Травниця вже її і вогнищем лякала, і в річку обіцяла кинути, і просила, але хранителька бабусиних знань не піддавалася ніяк.

А Ожинці дуже важливо було дізнатися хоч щось про перевертнів.

Насправді ще зовсім недавно вона не дуже-то й вірила, що існують вовкулаки. З розповідей, вони перекидалися в повню, нападали на необачних подорожніх і виривали їм серця. Хтось казав, що вони полюють зграями, хтось, що їх узагалі не лишилося. Хтось стверджував, що поселення їхні в глухому лісі, а хтось, що ходять вовкулаки поміж людей.

А бабуся розповідала, що перевертні нічим від звичайних людей не різняться. Хіба що можуть перекидатися на звіра. Але й у звіриній подобі вони не втрачають глузду.

А от як відрізнити вовкулаку від людини? Чи може так статися, що людина, яка живе в сусідній хаті, насправді – перевертень?

Чомусь від цих здогадів Ожинці стало моторошно. А що як і Яррей... теж?! Тоді чому не перекинувся? Чому не дав відсіч тому страшному звірові?!

Та й знайшла його Ожинка в подертій сорочці та штанях, а якби перекинувся зі звіра на людину, одяг цього не пережив би.

Тому навряд чи він міг бути вовкулакою! Чи все ж таки... міг?

– Мня-а-ау! – потерся об ріжок книжки Мальок, і Ожинка, зітхнувши, потріпала його по голові.

– Ну що не так я роблю?! – спитала тихесенько вона кота, ніби той міг їй відповісти.

Мальок подивився якось так... докірливо. Ніби це через господиню всі біди на його голову. І Ожинка, зітхнувши, згребла його на коліна.

– Ти силу прийняла? – спитав чужинець, не розплющуючи очей.

Ожина з переляку підскочила і перекинула каганець зі скіпкою. Сама не збагнула, як спіймала його ледь не на льоту і при цьому не обпеклася й нічого не спалила.

– Ти... чого не... спиш?! – вирівнявши подих, спитала дівчина. – Тобі ж спати треба!

Яррей розплющив очі й повернувся до неї, а Ожинка зніяковіла, притиснувши до грудей книгу, ніби ховалася за нею. Але більше від погляду його. Щось тремтіло в грудях, коли він на неї дивився. І Ожинка геть не могла збагнути, що не так. Раніше жодного разу такого не було. Але ж раніше вона нікого до хати не тягла. Не виходжувала...

– Щоб книга відгукнулася – треба прийняти силу відьмацьку, – не звернувши уваги на слова дівчини та її зніяковілість, пояснив Яррей, мов малій дитині.

Ожинка закусила губу, спохмурніла, дивлячись на книгу так, ніби вперше її бачила. Чому бабуся нічого такого не казала? Чи казала?

«Як помру, прийми мій спадок. Кров'ю зв'яжи!» – ніби за плечем бабця заговорила. Ожинка навіть озирнулася, але нікого там не було.

– І як її приймати? – спитала Ожинка в єдиного, хто хоч щось тямив – Яррея, чи у своєї пам'яті, що заговорила голосом покійної бабці.

– Гадки не маю! – відказав чужинець, знову заплющивши очі, ніби намагався заснути. – Я це краєм вуха якось чув. Тож... Це ваше, відьмацьке. Але ти спробуй із нею домовитися. Може, там написано, як... – він замовк на півслові й знову повернувся до Ожинки. У його погляді з'явилася жвавість якась, надія, якої раніше не було. – Ти позгадуй, що бабця казала перед смертю. Або, може, в матері своєї спитай!

– У мене немає матері! – зронила травниця, і в грудях знову сколихнулася і задавнена образа на те, що мати її покинула, і біль.

І згадалося багато чого, що намагалася їй дати бабуся, коли мати просто пішла з мандрівним табором, залишивши Ожину на бабцю. І так більше й не повернулася.

І, здається, Яррей почув те, чого не договорила дівчина.

– Відьма останніми словами відрікається від дару, – зронив він, не дивлячись на пониклу Ожинку. – Він світу живих належить, природі. І тому на той світ не пускає. Згадай бабцині слова і скажи зворотну за змістом фразу. Гірше не стане.

– Згадати б, що вона тоді казала... – пробурмотіла Ожина і закусила губу.

На думку нічого не спадало. Тому Ожинка плюнула і, кинувши осоружну книгу в скриню, заходилася стелити собі на широкій лаві. Спати на ній було, як курці на сідалі. Але що вдієш, якщо поранений займав ліжко?

– Лягай на ліжко! – знову подав голос Яррей.

І в Ожинки всередині щось знову підскочило й обірвалося. І випала з рук подушка.

– Мені й тут добре! – відказала вона, піднявши подушку й кинувши її на лаву. І знову вчепилася в Малька, як у головного захисника.

Кіт оцінив покладену на нього відповідальність і засичав.

– Я переляжу на лаву, а ти в ліжко лягай! Ти відколи я опритомнів, нормально не спала, – Ожинка не стала казати, що вона не спала нормально від того дня, як притягла його додому. Якось ніяково...

Яррей почав підводитися, але, видно, надто різко чи незграбно смикнувся, бо вмить зблід і вилаявся крізь стиснуті зуби.

– Ох, ти й... – впустивши тепер уже кота на підлогу, підбігла Ожинка до Яррея. – Ну що мені з тобою робити!