Розділ 7

– Ожинко! Ожинко! Ой-йой, Ожино! – перечіпаючись та перестрибуючи калюжі, бігла сільським шляхом Цвітана. – Стій!

Ожинка поспішала додому. Сьогодні вона в старостиній хаті була – лікувала вічно хвору тещу нещасного дядька. І, здається, покликав він Ожинку лише для того, аби не мучитися наодинці. І хоч травниця жодної хвороби в столітньої старої не знайшла, та власних сил у старостиній хаті залишила неміряно.

Та й змарнувала пів дня. Що там удома без неї коїлося? Як Яррей?! Чи не погіршало йому? Чи не вперше за довгий час Ожина зловила себе на думці, що поспішає додому. Хоче розпалити вогонь, насадити пирогів у піч. І самій сумно стало від того! Бо ж як потім жити? Як звикнути до того, що знов зостанеться сама?

– Щось трапилося? – не обертаючись, спитала Ожина, вже наперед знаючи, що Цвітана скаже.

Узагалі, Цвітана була гарною, доброю дівчиною. Завжди намагалася Ожинку підтримати, допомогти, чим можна допомогти самотній вісімнадцятилітній травниці. І частенько забігала до Ожинки просто поплескати язиками надвечір. Руда, ластовинняста Цвітанка якось уміла навіть у найпохмурішій ситуації відшукати щось добре.

– Та ні!.. – мотнула дівчина головою. – Сьогодні ж вечорниці... Цієї ночі в богів про дівочу долю питають, – Ожинка важко зітхнула. Забула геть-чисто, що свято. – Ворожити на судженого будемо, – торохтіла Цвітанка. – Усі дівчата до мене прийдуть... І ти приходь! Весело буде.

Цвітана перестрибнула чергову калюжу й махнула на ходу Левці, що якраз ховалася від розгніваної матері в кліті за хатою.

– Я не можу, – зронила Ожинка, розуміючи, що залишити Яррея вдома самого на пів ночі просто не може собі дозволити. Та й не хотілося їй. – Роботи по вуха, Цвітано. Ніколи...

– Не вигадуй. Яка робота після того, як сонце сяде?

– Відьмацька, – напустивши на себе удаваної поважності, відказала Ожинка. Але відразу ж усміхнулася. – Правду кажучи, ніколи. Та й настрій не той!

– Через Пірека? – розуміюче протягнула Цвітанка, тим самим украй зіпсувавши настрій Ожинці. – Дурень він! Це ж усі знають. Не бери ти близько до серця.

– Усі, та не всі! – скривилася травниця, поправивши торбу на плечі. – Є ті, хто й повірив, – ніби на власні очі побачивши похмурого Івека, додала Ожинка.

– Значить, не розумніші за Пірека, – поважно кивнула Цвітана. – Якщо ти на них увагу звертатимеш, то не розумнішою за них будеш. Хочеш, я піду й викажу йому все, що думаю?! Я ж можу! Ти мене знаєш. Хочеш? – Ожинка криво всміхнулася й мотнула головою. – А дарма! Я б ще й відлупцювала його! Ну що, охолола? Приходь увечері до нас. Ну правда ж. Сидиш там, на висілках, у пустій хаті. Вовком завиєш скоро.

А Ожинці чомусь згадався моторошне виття вовкулаки, що поранив Яррея. І подих перехопило від думки, що якби Ожині не прикортіло тієї ночі по зілля до лісу йти, то вже не було б чужинця на цьому світі. І знову тривога скувала душу. Залоскотало між лопатками, підштовхуючи, підганяючи.

– Наступного разу прийду, – відмахнулася Ожинка. – Вибачай, час мені!

І, не чекаючи, поки Цвітана щось відкаже, припустила в бік хати.

Дорогою неуважно кивнула тітці Валені, яка теж, мабуть, язика об Ожинчині біди почесати хотіла.

Травниця ледь двері не знесла, влетіла до хати, дивом перестрибнувши Малька.

– Ох ти ж... – сплеснула вона руками, впустивши й торбу, і забувши про все на світі.

Яррей лежав посеред хати, долілиць.

Не ворушився, і Ожинці навіть здалося, що й не дихав зовсім.

Земля хитнулася під ногами. Що скоїлося? Чому? Як так?..

Дівчина підскочила до непритомного хлопця, перевернула на спину, приклала вухо до грудей... Здавалося, поки прислухалася – власне серце не билося. Тільки тривога дзвеніла в грудях.

– Чого не лежалося?! – докірливо спитала вона непритомного Яррея. – Я ж не залізна – тягати тебе весь час.

Та щойно Ожинка придумала, з якого боку за нього взятися, бо геть не розуміла, як вона його дотягла з лісу до самої хати, хворий застогнав. А потім різко розплющив очі.

Які ж у нього дивні очі. Зараз вони були кольору світлого бурштину з горошиною чорної зіниці. І відразу ж погляд сфокусувався на обличчі Ожинки. І дівчині здалося, що в цьому погляді промайнуло щось тепле й сумне.

– Я сам підведуся, – хрипко зронив Яр. – Припини мене… тягати…

– Та припинила б із радістю. Але ж ти спокійно не лежиш! – Ожинка зітхнула й заходилася допомагати йому підвестися. – Чого вставав?

Яррей не відповів. З горем навпіл сів на край ліжка, приплющив очі, ніби збираючись із думками та силами, і спитав:

– Скільки я провалявся вже?

Ожина спохмурніла, почала рахувати і збагнула, що від того дня минуло всього лише шістнадцять днів.

– Значить, місяць уже росте! – здавлено підсумував Яррей. – Якщо я не повернуся до повні, то більше ніколи не зможу повернутися, Ожино, – якось сумно додав він, ніби перепрошував.

І Ожинка відвернулася, щоби сховати прикрість.

– І як ти збираєшся в дорогу вирушати, якщо навіть на ногах устояти не можеш? – спитала вона, схилившись.