Розділ 6

Та ніч стала переломною. Кілька наступних днів минули якось спокійніше.

Ожинка навіть подумала, що боги змилостивилися над нею. Хворий одужував швидко, набагато швидше, ніж Ожинка собі могла уявити. Часом приходив до тями, але намагався прикидатися сплячим, щойно Ожина на нього погляд кидала чи заговорити до нього пробувала.

Добре, що бодай на ноги ставав! Зазвичай із такими ранами зводяться добре якщо не роками, та що там брехати самій собі – з такими ранами не виживають. І травниця поралася біля нього з подвійною силою.

Але він усе намагався від неї сховатися, не озивався на ім'я, яке Ожинка старанно пригадувала з тієї самої злопам'ятної ночі. Чи не так запам'ятала?! Усе ж таки вночі та з переляку, може, наплутала щось? Але ж і не виправляв!

– Яррей... – немов куштуючи на смак, повторювала вона його ім'я, коли ніхто, крім Малька чи Біляни, її не чув.

Колюче. Ніби звір гарчить дикий. Та й сам чужинець був таким, що не скажи – усе ледь не з гарчанням, бурчанням, злістю. Ніби Ожинка винна в його немочі. Сама дівчина злилася також, але тримала себе в руках. Бабуся казала, що нема нічого гіршого для чоловіка, як недужим здаватися. Вони як діти малі стають. І Ожинка щоразу собі це нагадувала, коли він укотре відвертався, не глянувши ні на юшку, що дівчина варила, ні на відвари… Ніби дорікав Ожині за те, що вона його з того світу силоміць витягла.

– Треба було мене покинути! – зронив він якось, коли Ожинка, воюючи з вогкими дровами, лаялася на піч, що чаділа, на дим, що плив до хати, і кашляла, цідячи крізь зуби лайливі слова.

Дівчина завмерла, а потім зірвалася, мов Шустрик із ланцюга. Напевно, вперше за все своє життя по-справжньому розлютилася.

– Треба було! – просичала вона, кинувши змочену олією ганчірку, що так і не схотіла розгорятися. Мальок тут-таки ствердно нявкнув, ніби тільки й чекав, аби надоумити господиню. – Тобі не треба життя! Бо за життя боротися слід. За долю, за щастя… за те, що тобі одному на роду написано. А не просто лежати й жаліти себе, – дівчина здмухнула з чола пасмо і гепнулася на лаву, спіймавши та приголубивши Малька. Стільки днів на ногах, недосипаючи, не відпочиваючи, а він… – Гадаєш, мені легко?! Теж іноді кортить лягти й лежати, поки мохом не поросту. А дзуськи! Якщо себе жаліти – інші не пожаліють, а шукатимуть, як би вкусити дошкульніше. Чи, думаєш, мене тут усі люблять?! Здихалися б, та травниця потрібніша, ніж страшніша.

Чужинець на це нічого не сказав. А Ожинка знову сховалася за роботу. Якось чи то вогонь пічний злякався гніву дівочого, чи то хата зглянулася, – а полум'я спалахнуло, і вже незабаром булькав у печі червоний борщ.

– Мені тут не місце! – пробурчав хворий, ніби йому боляче було перебувати в її хаті. – Боги гралися зі мною, коли тебе на мій шлях привели!

– Не знаю! – відмахнулася Ожинка, сама не розуміючи, чому так прикро від нього чути такі слова. – Сили наберешся і… Я тебе не тримаю!

– Це ти так думаєш! – ледве чутно прогув чужинець. Ожинці навіть здалося, що їй почулося.

Може, ще щось хотів сказати Яррей, але у вікно постукали, і дівчина, вихопивши горщик і залишивши так, аби не збіг обід, вискочила на ґанок, кутаючись від вогкого вітру та мряки в теплий жупан, куплений ще бабусею.

Ох, Ладо світла, краще б і не виходила!

– Здорова будь, Ожино! – привітався Івек, дивлячись кудись під ноги.

– І тобі доброго дня! – озвалася Ожинка, вже передчуваючи не надто приємну розмову. – Ти по справах чи так?

– До хати не запросиш? – замість відповіді спитав гість, трохи зім'явшись і кинувши швидкий погляд на дівчину, що й з місця не зрушила і застигла у дверях. – Холодно!

Якщо холодно – удома б сидів. Але цього травниця не сказала.

– У мене там зілля вариться. Не можна чужому оку бачити.

– Я не буду… – не буде дивитися? Чи до чого він це бовкнув? Ожинка уточнювати не стала, просто підібгала губи й сперлася плечем об одвірок. – Ти так і не приходила, – зрозумівши, що до хати він не потрапить, ніби дорікнути намагався, пробурчав Івек. – Я чекав на тебе!

Якось ніяково стало Ожинці. Недобре! Адже не винен хлопець, що вона на нього як на чоловіка дивитися не може. І вирішила дівчина, що жорстоко тягнути далі!

– Івеку, ти не гнівайся, але не прийду я, – відказала Ожина, ще щільніше загорнувшись у жупан, ніби намагалася сховатися від його погляду. – Ніколи мені. І не потрібно мені це! Ти… не чекай на мене марно.

– Пірек дочекався, виходить? – зло прогув Івек, немов з усього маху вдаривши словами дівчину.

Пекуча образа на несправедливі слова обпалила щоки та душу! Але відповіла вона, дивлячись на хлопця, а не ховаючи очі, як він. Виправдовуватися перед ним? Навіщо? Сам вирішив – нехай вірить, у що хочеться йому. Може, перестане пороги оббивати!

– Не твоє це діло! – просичала вона, випльовуючи слова крізь стиснуті до хрускоту зуби. – Не чоловік мені! Що я хочу, те й роблю. І, якщо не бажаєш відьмацьким прокляттям обзавестися, то навіть не ступай на моє подвір'я без потреби.

І, не чекаючи відповіді, повернулася Ожина до хати. Проковтнувши гірку грудку образи та солоні сльози, що на очі наверталися. Піде. Не наважиться за нею рушити. Але все ж таки прислухалася до заливистого гавкоту Шустрика.