Розділ 5

Людина не бог і не дух, аби без спочинку тягарі та злигодні на собі нести покірно й безмовно. Тому Ожинка лаялася, згадувала бабцю, матінку, лісовика й недолугого домовика, усіляких мар разом із болотяником… та нікого не забула, а надто – Пірека і страшного вовкулаку, перестрітого в повню. Та й його жертву – також.

Металася вона між відварами та криницею, тягаючи до хати крижану воду. Бігала туди-сюди, перечіпаючись через капосного чорного кота та розгуляного пса. І ледве трималася, щоби не заголосити.

Марив чужинець. Гарчав, скреготав зубами, кликав когось на якесь хитромудре ймення, вив, немов звір, аж волосся дибки ставало.

Що Ожинка не робила, а нічого не допомагало. А коли він вибив мисочку з відваром із рук, то й зовсім скисла. Хлипнула від безсилля. Що вона робитиме, якщо не доживе він до світанку? Серце завмирало, щойно уявляла, що покине душа кволе тіло! Не бажала миритися Ожинка з такою долею: прикусивши губу, наливала настій, обтирала йому піт із чола й розтирала руки та ноги, коли тремтіти починав. Уперто не дозволяючи собі зупинятися, бодай щоб відсапнути.

А ще ж про себе думала…

Як пояснити, звідки він узявся?! Ще й Пірек зі своїми наклепами. Бо ж точно плескав язиком по селу, що гуляща. Що скажуть тепер про неї?! Навіть якщо раніше Піреку й не вірили, то передумають!

І так мало не до самого світанку снувала туди-сюди по хаті, та знадвір'я – хоч би подихати. Долоні щипало, паскудні передчуття розривали груди, перехоплюючи подих, а голова вже паморочилася від недосипу та втоми, та Ожина вперто стерегла пораненого й відганяла навіть тіні, що ховалися по кутках власної хати. А ще намагалася таки відкрити книгу бабусину, та все дарма.

– Води дай! – прохрипів чужинець, кволо, але ніби при тямі, коли вже перші сонячні промені пробилися з-за лісу. Дівчина схопилася й одразу ж приклала руку до чола хворого. Жар спав.

І в Ожинки наче камінь із душі впав. Видно, відкривши тим самим джерела, про які вона й не здогадувалася, інакше звідки взялося стільки сліз?!

Хлипаючи на всі заставки і на ходу не так витираючи, як розмазуючи сльози по обличчю, травниця зачерпнула води з відерця й заходилася напувати нею хворого.

– Не плач! – напившись, видихнув він, приплющивши очі. – Сонце зійде і страшні тіні зникнуть, – немов малу дитину, хрипким голосом заспокоював хлопець чи то себе, чи то Ожинку.

Ожинка б і рада. Та воно якось само. Вихлюпувалося й вихлюпувалося. Втома, образа на несправедливість, тривога за хворого, та й жаль до самої себе.

Бо хіба ж цього Ожині хотілося?