Розділ 4

Вже ген пополудні Ожинка повернулася додому. Стомлена, ледве на ногах трималася й трохи неуважна, вона погодувала живність і аж потім згадала, що сама ні крихти хліба від самого ранку в роті не мала. І все те не тому, що Андрушко вельми поганий, а через те, що й корова закульгала, і кури третій день не несуться, і це точно вроки, а кому ж, як не Ожинці, годиться знати, що від тих вроків робити треба!

А дорогою назад перестріла турботлива баба Ялга, а потім тітка Валена згадала, що так сусідку ні за кого й не засватала. Та ще й поки горло малій Ілленці дивилася, сусідський собака поцупив пироги, що їх тітка Тирена за роботу дала.

Одне слово, додому Ожинка прийшла злюща, хоч на ланцюг замість Шустрика садови.

Біляна, ніби знала, що господиня не в гуморі, сьогодні для різноманітності вирішила смирно жувати не сусідську, а свою капусту та буряки, а Мальок сидів на порозі точнісінько там, де господиня його залишила, як ішла. І тільки Шустрик, ніби нічого й не було, метляв хвостом і тонко дзявкав. Еге ж, Ожинка б точно краще за нього нині загавкала.

Та тільки-но переступила поріг, як завмерла. Тривога крижаною водою облила. Чужинець, спираючись на лікті й трохи підвівшись, дивився просто на вхідні двері з таким виразом, ніби йому дух із того світу з'явився, аби через міст між світами перевести. Блідий, дихає, ніби ввесь ліс від краю до краю пробіг, ковдра сповзла, відкривши голі груди та червону криваву пляму на білій пов'язці, і ледве ж тримається, але…

– Ти… ти… хто? – хрипко й рвучко спитав він. – Як?..

Ожинка аж тепер і відмерла.

– Що тобі, неспокійному, не лежиться?! – суворо гаркнула дівчина, спускаючи на нього і поганий настрій, і втому, і страх. – Лягай цю ж мить!

Підбігла, поправила подушку, але щойно поклала руку на плече, як він схопив її за зап'ястя з такою силою, що Ожинка скрикнула й засичала. Поранений, а сили неміряно!

– Хто ти?! – повторив він питання, і тільки тепер дівчина глянула йому у вічі – й злякалася. Величезна зіниця залила майже всю райдужку, залишивши тільки скраю тонкий золотавий обідок. Моторошні очі, мов у дикого звіра. І тієї ж миті щось тьохнуло в грудях сільської травниці, стягнуло тугим кільцем, аж подих перехопило. Ожинка кліпнула і, проковтнувши страх, відказала майже спокійно:

– Травниця я тутешня! Знайшла вчора тебе в лісі ледь живого, притягла, перев'язала, а ти ще на мене й гарчиш! – на останнім слові голос таки Ожину зрадив, зірвався. Далася взнаки ніч недоспана, втома, та й що таїти – прикро стало, суто по-людськи.

Хлопець це, видно, зрозумів і відпустив її руку. Різко, ніби обпікся. І одразу ж упав на подушку та застогнав. На чолі виступили крапельки поту. Ожинка мимоволі розтерла руку і, забувши, що на нього ображалася, намочивши ганчірку – заходилася обтирати йому обличчя.

– Мені назад треба! – важко застогнав поранений.

– Одужаєш – і йди хоч на всі чотири вітри. Поки ти й до порога не дошкандибаєш, а тягти я тебе не буду. Я тебе ледве сюди приволокла, – хотіла додати, що міг би й подякувати, та передумала й суворо підібгала губи, відкинувши ганчірку.

Чужинець повернув голову в її бік. Погляд його став трохи яснішим, ніздрі затремтіли, ніби принюхувався. І наче судома пробігла по обличчю.

– Бути не може! – процідив він крізь зуби.

– Я сама так гадала! – знизала плечима Ожинка, зрозумівши його слова по-своєму. – Тільки вранці й збагнула, що притягла тебе лісовик знає звідки.

– Цього не може бути… – пробурмотів хлопець і відвернувся, приплющивши очі.

– Не хочеш – не вір! – пробурчала Ожинка й підвелася зі дзиґлика.

Заходилася поратися: перев'язати, промити рану, напоїти відваром, аби зняти запалення. І не забути додати макового відвару, щоб не крутився, мов в'юн на розпеченій пательні. І лиш переконавшись, що міцно заснув знову, вийшла надвір, сховавшись і від тривожного відчуття в грудях.

У хаті так і не вийшло прибрати. Бо пополудні прибігла мати малої Ілленки, якраз коли Ожинка вибирала бур'ян на грядці з недоїденою Біляною капустою.

– Ожинко, – погукала Марушка, не наважуючись чіпати хвіртку, що рипіла на всі лади. – Чи вдома ти?

– Вдома! – озвалася Ожинка, цикнувши на Шустрика, що розгавкався. – Що знов трапилося?

– Та ні! – всміхнулася Марушка. – Я тобі пирогів принесла. Твої ж… поцупили. І ще ось, – молода жінка простягнула згорток, – це ложки. Тобі ж вирізати нікому!

– Дякую! – всміхнулася Ожинка, обтерши руки об поділ і обережно прийнявши свою плату. Чоловік Марушчин – Торей, на всі руки майстер – його ложки вік служитимуть. – Як Ілленка?!

– Краще! Чай п'є… – і, трохи зам'явшись, жінка додала. – Ти на Пірека уваги не звертай. Він не зо зла, а з дурної голови верзе… Усі знають, що ти насправді добра і…

– Що-о?! – ледве не впустивши пироги й ложки, протягнула Ожинка, розуміючи, що день ще не скінчився і стає дедалі гіршим. – Що він там базікав і кому?!

Те, що Пірек ще той хвалько й брехун, кожному собаці відомо було. Язик у нього чорний, і те, що проходу не давав позавчора біля сільської криниці, ще мало Ожинці відгукнутися. Але одна річ, коли за дівчину заступитися було кому, а інша – коли сама і ледь не на висілках живе. А як хтось повірить і, хильнувши зайвого, явиться чутки перевіряти? Навряд чи Шустрик зможе її захистити. Та й сама Ожинка мало що вдіє.