Розділ 3

– Прх-прх! – розбудило Ожинку зле сичання Малька. – Мня-а-ау!

Не відразу дівчина й збагнула, що такого скоїлося, що кіт немов з глузду з'їхав: у куток забився, хвоста настовбурчив і лютився – то пирхав, то репетував мов навіжений.

– Ти чого?! – сховавши в кулачок недоспане позіхання, спитала Ожинка й потягнулася. – Чи тобі роботи нема?

На це кіт знову загорлав і забігав по єдиній світлиці у відьмацькій хаті.

Не метено. І павуки по кутках знов мережива наплели. Що не день змітати доводиться, а вони надвечір знов тут як тут.

– Мня-а-а-ау-у-у! – тужливо протягнув Мальок знову.

– Та замовкни вже! Навіжений! – шикнула вона на кота, зітхнула, змахнувши липку дрімоту, та схаменувшись, перевірила непритомного чужинця – чи живий.

Живий. І не наснився їй. Хоч уже й сумнівалась Ожинка, що то все було насправді. Ніби в мареві, ніби увісні. Але ж ні. Он він – лежить, дихає тяжко, з посвистом, але з справжній, не мара.

У ранковому світлі, що зазирало в маленькі віконця, чоловік видався не таким уже й дорослим. Може, не набагато старшим за саму Ожинку. Хвороба втягнула йому щоки, запали очі. І все одно було в його обличчі щось таке, що Ожинка ні-ні, та й завмирала, роздивляючись незвичні риси. Літнє сонце видубило й потемнило шкіру, губи навіть у нестямі стиснуті так, що травниці ледве вдавалося влити в нього ті краплі настою, аби й біль угамувати, і лихоманку відігнати. Ніс прямий і гострий, мов у хижого птаха. І сам він… наче хижак! Лякав, та погляд притягував і не відпускав.

Ожинка кліпнула й одвернулася, відчувши себе якось ніяково. Чоловік зі смертю бореться, а вона стоїть і роздивляється його, мов та причинна.

І все ж таки дивний він! І що робив уночі в лісі, та ще й із вовкулакою?! Як примудрився зчепитися з диким народом? Бо ж перевертні зовсім до людей не виходять, уже давно. Навіть бабця казала, що вони майже казкою стали. А тут таке!

Стільки питань, що в дівчини аж голова обертом пішла.

Ожинка кинулася до бабусиної скрині, що пахла лавандою та старістю, відкинула ляду і, немов превеликий скарб, витягла величезну важку книгу. У ній напевно про перевертнів та їхні укуси щось та написано! Може, тепер книга дасть відповідь на її питання, бо ж дуже-дуже треба.

Від самої смерті бабусі вона жодного разу не відкрилася. Бабця за життя не підпускала онуку до книги, а після смерті й сама книга в руки Ожинці не давалася. Сподівалася травниця, що коли щось дуже потрібно буде, то поділиться відьмацька книга знаннями. Помилилася. Не відкривалася книга, хоч плач!

Ожинка кинула бабусин спадок у скриню і грюкнула лядою.

– Мняу! – невдоволено відгукнувся Мальок.

– Сама не знаю, чого вона! – пробурчала Ожина й різко підвелася на ноги.

Краще все ж таки в хаті лад навести. Може, щось розумне в голову прийде.

Чорний пес дістав кислого молока з хлібом. Чорна коза – трави та кленових віників. Чорна курка, єдина, що справно несла одне яйце на день – кухоль пшениці, на яку тут-таки позліталися горобці. Ну й коту перепало і горобця, і молока свіжого. Самій би перекусити, та де там – зірвала грушу на ходу і так, бігаючи та метушачись, її й згризла.

У печі потріскував вогонь – теплий, рідний, спокійний і лагідний. Ожинка дивилася, як він стрибає з гілки на гілку й сильнішим стає, та й думала про те, що сама вона без знань не те що сильнішою не стане, а й зовсім згасне.

Поранений застогнав, і Ожинка схопилася, заклопоталася, лоба помацала – жар невеликий, відвару дала макового – спатиме. Хай спить. Відсипається та сили набирається. Відкинула ковдру – пов'язка чиста, але змінити треба. Трохи згодом. Як знову прокинеться.

І тільки-но ніби заспокоївся, знову заснув міцним сном, як у віконце постукали.

– Ожиночко! Голубонько! – скорботно, ледь не благаючи, протягнули під вікном.

Ожинка кинула невпевнений погляд на чужинця й вибігла надвір, напнувши на голову хустку.

– Що скоїлося? – спитала дівчина, дорогою прихопивши кота, що пручався.

Той одразу ж показав свій норов, уп'явшись пазурами в руку, але потім схаменувся і пригорнувся до господині, ніби вибачення просив.

– Ой… Ожиночко, біда, – заголосила тітка Тирена. – Біда сталася. Андрушко… паразит малий… поліз… – тітка зам'ялася, вочевидь не бажаючи здаватися отак, одразу, з повинною. – Один цур знає, де його носило.

Чи цур знав, а от Ожинка чудово знала – у неї в повітці й був Андрушко, знов козу відв'язати норовив.

– І що?! – опустивши на землю пригрітого кота, який уже замуркотів, спитала дівчина, потягнувшись по свою торбу.

– Ой-йой! Упав, ногу роздер – ніч у гарячці…

– Чому ж уночі не прислали нікого?! – тут-таки суворо спохмурніла травниця.

– Т-так… – зам'ялася Тирена. – Пробували. Але ж у тебе тут не інакше як чаклунство творилося. Світляків зелених – тьма-тьмуща! Не підступитися. І тільки-но на подвір'я ступиш, як тебе геть з двору вертає. Може, замовляння яке наклала, сама того не відаючи?

Ожинка наклала?